Ті з вас, хто стежив за пригодами Емілі в Місячному Серпі та у Шрусбері[2], знають, яка вона з себе. Тим же, хто з нею ще не знайомий, я намалюю її словесний портрет. Зараз вона постане перед вами такою, якою бачило її стороннє око у чарівному сімнадцятирічному віці, коли вона прогулювалася повз золотаві хризантеми, які маленькими сонцями освітлювали старий осінній сад кузена Джиммі. Той сад у Місячному Серпі був затишною і спокійною місциною. Це був зачарований куточок, сповнений багатих чуттєвих кольорів і таємничих тіней. Вже на самому початку саду яскраво відчувались пахощі троянд і соснової живиці. Увійшовши в цю царину квітів, випестуваних кузеном Джиммі, ви чули гудіння працьовитих бджіл і кожен найменший подув вітру, шум блакитної Атлантичної затоки і м’яке зітхання ялиць у гайку Високого Джона на північ від Місячного Серпа. Емілі любила тут кожну квітку, кожну тінь, кожен звук, кожне прекрасне дерево в саду і навколо нього. З особливою прихильністю ставилася до своїх власних, вилюблених дерев — юрми диких вишень у південно-західному кутку, Трьох Принцес, подібної до дівчини дикої сливи, що росла побіля стрімкої доріжки, великої ялини в центрі саду, сріблястого клена і сосни, що росла трохи віддалік, осики в протилежному куточку, яка ще жодного разу не згаяла нагоди позагравати до безтурботних вітерців, і цілого ряду величних білих беріз у гайку Високого Джона.
Емілі завжди відчувала радість і вдячність за те, що жила в місці, де було стільки дерев — старих дерев, посаджених і випестуваних руками її давно померлих пращурів, дерев, які досі пам’ятали всі радості й нещастя, які траплялися з тими, хто відпочивав у їхній тіні.
Емілі була юною стрункою дівчиною, чиє волосся було подібне до чорного шовку. Мала сірі очі, під якими часто з’являлися темні кола після кожного разу, як, всупереч бажанню тітки Елізабет, проводила часинку за написанням оповідання чи компонуванням сюжету новели. На кутиках червоних губ в Емілі були Мурреївські складочки, а на вухах — пустотливі, трохи загострені кінчики. Власне, через губи й вуха Емілі часто здавалася людям не такою, якою була насправді. Підборіддя та шия дівчини мали вишукані контури. Усмішка була особливою, ніби повільно розквітала на її обличчі, а тоді раптово вибухала магічним сяйвом. Та ще могла пишатися ніжками, які досить відверто похвалила навіть ласа до скандалів двоюрідна бабця Ненсі Пріст з Попового Ставу. На круглих щічках Емілі був ніжно-рожевий рум’янець, який часом поглиблював свою барву аж до малинової. Інколи цю зміну могла спричинити найнезначніша річ: подув вітру з моря, випадковий погляд на блакитну височину або яскраво-червоний мак, незаймано-біле вітрило, що напиналось від бризу в гавані, срібляста місячна доріжка на воді в затоці, блакитна як у Веджвуда[3] квітка орлика у старому саду… або несподіваний посвист у гайку Високого Джона.
Не сказати, щоб Емілі була вродливою. Її ніколи не згадували, перелічуючи красунь Чорноводдя. Але ще жодна людина, побачивши її раз, не забувала її. Ніхто, зустрівши Емілі вдруге, навіть не думав сказати щось на кшталт: «О, твоє обличчя видається мені знайомим, але…» За плечима мала покоління витончених жінок, кожна з яких додала щось своє до її характеру і зовнішності. Була схожа на життєдайний веселий струмок, мала від нього і якусь частку блиску та прозорості. Думки хвилювали й бентежили її подібно до сильного вітру. Сильні переживання шарпали її, як буря шарпає троянду. Вона була однією з тих живих істот, після смерті яких ми приголомшено кажемо, що вони не могли померти. На противагу всім своїм прагматичним і приземленим родичам, вона сяяла, наче полум’я, відбите гранями діаманта. Ви могли любити її або не любити, але байдужими ви б не залишились.
Якось, коли Емілі була ще малою й жила зі своїм батьком у старому малому будиночку в Травневому Гаю, де він і помер згодом, вона побачила веселку й забажала знайти місце, де та бере свій початок. Вона бігла зрошеними полями та пагорбами в радісному очікуванні, але поки вона переслідувала чарівну арку, та поволі потьмяніла, зів’яла і — зникла. Емілі залишилася сама у безлюдній долині, не будучи певною, коли саме домівка зникла з-перед її очей. На якусь мить її вуста затремтіли, а світ довкола розплився через сльози. Та за хвильку вона підняла обличчя до порожнього неба і усміхнулась йому.
3
Джозайя Веджвуд — англійський кераміст, що створював порцелянові вироби блідо-блакитного кольору без блиску. — Прим. перекладача