А там, далеко за нашим садом лежать білі й самотні у місячному сяйві поля. Самотні? Я не хотіла писати це слово. Воно саме вирвалося. Я не самотня: у мене є моя робота, мої книги і очікування весни. І я знаю, що це просте і спокійне захоплення в десятки разів краще і щасливіше за те гарячкове життя, яке я мала минулого літа.
Я вірила в це, доки не записала. А тепер більше не вірю. Це неправда. Це застій!!!
О, я… я таки самотня. Це самотність від думок, якими нема з ким поділитися. Який сенс заперечувати це? Коли я тільки-но зайшла з прогулянки, я була переможницею, однак тепер мій штандарт знов упущений у придорожню пилюку.
20 лютого 19…
Певно, щось трапилося з кислою сутністю лютого. Цьогоріч це грізний місяць. Погода протягом кількох минулих тижнів мала Мурреївський норов.
Похмура завірюха і бурхливий вітер женуть змучених привидів ген за пагорби. Я знаю, що десь там, за деревами, Чорноводдя перетворилося на щось сумне і чорне посеред білої пустки. Але велична темна сніжна ніч за вікном робить мою затишну кімнатку, в якій потріскує вогник, іще затишнішою, а я почуваюся більш задоволеною своїм життям, аніж тієї прекрасної січневої ночі. Ця ніч не така… образлива.
Сьогодні у ґласфордському журналі побачила оповідання, яке проілюстрував Тедді. У зображенні головної героїні я побачила власне обличчя, яке дивилося на мене з моїм власним виразом. Це завжди змушує у мені прокинутись якесь дивне відчуття. А сьогодні це мене розсердило. Моє обличчя не може щось для нього значити, якщо нічого не значу я.
Щоправда, колись я вирізала його малюнок з колонки «Хто є хто», вставила його в рамку і встановила на своєму письмовому столі. У мене ж не було жодного малюнка Тедді. А цієї ночі я дістала його з рамки, поклала на вугілля в комині та дивилась як він тліє. За мить до того як вогонь з’їв малюнок, мені здалося, що папірцем пройшов ледь помітний трем, і переді мною з’явився Тедді. Він насмішкувато, глузливо підморгнув, немов сказав: «Ти думаєш, що забула, але якби справді забула, то не спалила б мене. Ти належиш мені і завжди належатимеш, та ти мені не потрібна».
Немов добрі чаклунки раптово оточили мене і навіяли мені бажання, щоб Тедді Кент прийшов до гайка Високого Джона і свистів знову і знову. А я не зроблю до нього жодного кроку.
Я не витримую. Я мушу викинути його зі свого життя.
Розділ 17
Залицяльники Емілі
Того літа Мурреї мали серйозні клопоти, адже надходив двадцять другий день народження Емілі. Ні Тедді, ані Ільза не приїхали на канікули. Ільза помандрувала на Захід, а Тедді подався вглиб Півночі на святкування якогось договору з індіанцями, щоб зробити багато ілюстрацій до серії оповідань. Однак Емілі й без того мала стількох залицяльників, що в Чорноводді не знали, про кого й почати пліткувати, як сороканіжка, що заплуталася, згадуючи, з якої ноги вона розпочинає йти. Тож, ціла юрба залицяльників і жодного схваленого родичами.
Серед них був моторний красень Джек Беністер, місцевий донжуан, «колоритний негідник», як охрестив його лікар Барнлі. Звісно, Джек відкидав будь-який тягар моральності. Однак хтозна, який вплив на темпераментну Емілі матимуть його гарна зовнішність і красномовство. Це питання висіло в повітрі протягом трьох тижнів і зрештою призвело до того, що Емілі таки щось до нього відчула.
— Емілі не повинна з ним навіть говорити, — обурено заявив дядько Олівер. — Кажуть, він веде щоденник, у який занотовує всі свої освідчення і відповідь кожної дівчини.
— Не турбуйтесь, він нізащо не занотує те, що відповіла йому я, — мовила Емілі, коли тітка Лаура стривожено глянула на неї.
Іншою проблемою був Гарольд Конвей. Це був чоловік зі Шрусбері приблизно тридцяти років, який видавався поетом, що відійшов від справ. Він мав копу хвилястого темно-каштанового волосся та неймовірні карі очі. Він «все життя грав на скрипці».
Емілі ходила на його концерти, й тітоньки з Місячного Серпа пережили не одну безсонну ніч. Однак коли замість цього Чорноводдям розповсюдився стиль ведення розмови Рода Данбера, стало ще гірше. У питанні релігії Данбери були «ніким». Якщо точніше, то мати Рода була пресвітеріанкою, але його батько був методистом, брат — баптистом, а одна сестра взагалі християнським вченим. Інша ж сестра була теософісткою, що було гірше за віросповідання всіх інших його родичів, разом узятих. Просто у Чорноводді ніхто й гадки не мав, що ото таке той теософізм. Серед усієї цієї мішанини вже неважливим був сам Род. А особливо для правовірної небоги, що жила у Місячному Серпі.