Емілі не могла точно сказати, на що це схоже. Та вона почувалася трохи сердитою на Тедді, хоч і знала, що це її відчуття ні на що не вплине. Яке право мав він, хто знехтував її коханням і зрадив її дружбу, малювати її обличчя, її душу, її таємне бачення і виставляти це напоказ усьому світові? Хоча колись у дитинстві він сказав їй, що має такий намір, і тоді вона погодилась. Але ж з того часу все змінилося. Все.
Однак повернемося до її оповідань, які тітка Елізабет розцінювала так само як роман про Олівера Твіста. Коли Емілі збиралася писати щось інше, її раптово осявало. Вона вже навіть думала про те, щоб об’єднати всі ці оповідання у книгу. Звісно, не в таку як «Торговець мріями». Ця стара добра книга до неї вже більше не повернеться. Але Емілі незадовго після двох перших оповідань уже знала, якою буде її нова книга в цілому — дотепним мерехтливим рилем[30] комедії людського життя. Вона збігла до тітки Елізабет.
— Тітонько, як ти дивишся на те, щоб я написала для тебе книгу про всіх тих людей з мого оповідання? Лише для тебе — щодня по розділу.
Тітка Елізабет старанно приховала свою зацікавленість.
— Гм, ну якщо ти хочеш… Я була б не проти знову почути про них. Але вимагаю, щоб ти не вставляла туди нікого з наших сусідів.
Емілі не вставляла сусідів у свою книгу — просто не потребувала цього. Натовпи персонажів юрмились у її голові і жадали від неї лиш імен і місць проживання. Вони сміялись і хмурніли, плакали і танцювали, і навіть трішечки кохали. Тітка Елізабет пробачала їм це, розуміючи, що важко написати цікавий твір навіть без згадки любові. Емілі щовечора зачитувала їй по розділу, й тітка Елізабет дозволила тітці Лаурі з кузеном Джиммі слухати книгу Емілі разом з нею. Кузен Джиммі був у захваті. Він був переконаний, що це найпрекрасніший твір з усіх будь-коли написаних.
— Я знову почуваюся юним, слухаючи тебе, — якось сказав він.
— Мені хочеться то плакати, то сміятись, — зізналася тітка Лаура. — Я навіть не можу ночами заснути, міркуючи, що станеться з Еплґатами в наступному розділі.
— Без цієї деталі книга безсумнівно погіршає, — визнала тітка Елізабет, — та я хотіла б, аби ти прибрала рядок про жирні ганчірки для миття посуду, якими користується Глорія Еплґат. Пані Чарлі Фрост із Гусячого Ставу подумає, що ти писала про неї. У неї завжди жирні ганчірки.
— Скіпка створена для того, щоб щось освітити, — мовив кузен Джиммі. — Глорія у книзі кумедна, однак жити з нею було б жахливо. Надто вже зайнята порятунком світу. Хтось мусить їй сказати, щоб вона почитала Біблію.
— А мені все ж таки не подобається Кіссі Еплґат, — немов просячи пробачення, сказала тітка Лаура. — Так презирливо з усіма говорить…
— Поверхневе створіння, — погодилася тітка Елізабет.
— А я не зношу старого Джеса Еплґата, — лютував кузен Джиммі. — Чоловік, який б’є кота просто для того, щоб дати волю почуттям! Я пройшов би без перепочинку зо двадцять миль, аби дати ляпаса тому дияволові. Хоча, — з надією, — може, він незабаром помре.
— Або зміниться, — милосердно припустила тітка Лаура.
— Ні, ні, не дозволь йому змінитися, — роздратовано заперечив кузен Джиммі. — Убий його, якщо треба, та не змінюй. Натомість я хотів би, щоб ти змінила колір очей Пеґ Еплґат. Не люблю зелені очі, ніколи їх не любив.
— Але я не можу їх змінити, — заперечила Емілі. — Вони зелені.
— Ну тоді хоча б вуса Абрахама Еплґата, — благав кузен Джиммі. — Мені подобається Абрахам. Він веселий хлопчина. Чи не міг би він зголити свої вуса, Емілі?
— Ні, — твердо, — не міг би.
Чому вони не розуміють? Абрахам має вуса, хоче мати вуса, мусить мати вуса. Вона не може його змінити.
— А зараз усі ми маємо згадати, що жоден з цих людей не існує насправді, — зауважила тітка Елізабет.
Проте одного разу — Емілі вважала це своїм найбільшим досягненням — тітка Елізабет засміялась. Щоправда, їй стало так соромно, що протягом решти читання вона навіть не усміхнулася.
— Елізабет вважає, що Богові не подобається чути людський сміх, — прикриваючись долонею, прошепотів Лаурі кузен Джиммі. Якби Елізабет не лежала зі зламаною ногою, Лаура на це навіть всміхнулась би. Але всміхатися за таких обставин для неї було рівнозначно визнанню власної переваги, що було б несправедливо.