23 листопада 19…
Уже другий день по-осінньому безперервно дощить. Насправді цього місяця дощило майже щодня.
Пошти сьогодні не було. Навколишній світ якийсь похмурий, усі дерева і поля засохли, але звідусіль накрапає. Сум і понурість закрались і в мою душу і — висмоктали з неї все життя й енергію.
Я не можу ні читати, ні їсти, ні спати, ні писати, ані робити ще щось інше, якщо лиш не змушую себе до цього. А змушуючи, почуваюся так, ніби роблю все чужими руками й чужим розумом, і не можу як слід ними вправлятись. Почуваюся похмурою, непоказною і непривітною. Я втомилася вже навіть від самої себе.
У такому стані я вже близька до того, щоб порости мохом!
Ось воно! Мені поліпшало від того крихітного вибуху невдоволення. Він викинув з мене щось непотрібне. Я знаю, що в житті кожної людини трапляються сірі дні і розчарування, коли здається, що все на світі вже назавжди втратило свій смак. Найсвітлішого дня небо можуть перекрити хмари, але не варто забувати, що сонце увесь час залишається там, де й має бути.
Як же легко бути філософом — на папері!
(Питання: якщо ти під холодною зливою, то чи залишишся сухим, пам’ятаючи про те, що сонце на своєму місці?)
Що ж, дякувати небесам, принаймні два жахливих дні ніколи не бувають однаковісінькі!
3 грудня 19…
Сьогоднішній захід сонця був неспокійним і вітряним. Воно сідало за тьмяні бляклі пагорби, які сердито проблискували проміж осокорами та ялинками у гайку Високого Джона, які несподівано й перелякано підкидали в повітря приємні пахощі. А я сиділа коло вікна й дивилася. Ближче до мене, у саду було вже так темно, що я бачила лиш непевні обриси мертвого листя, яке незбагненно витанцьовувало і крутилось над позбавленими квітів стежечками. Бідолашні мертві листочки… Хоча либонь не зовсім ще мертві. У них ще залишилось якесь непевне життя — прокляте і нескінченне. Вони слухаються кожного поруху вітру, який ними лиш пограється химерно і покине їх. Споглядаючи цю картину в смутних неясних сутінках, я відчуваю жаль до листя і злість — якусь дратівливу, майже сміховинну злість — до вітру, що все ніяк не полишить їх у спокої. Чому їх — і мене — обов’язково мають тривожити нетривкі пристрасні спалахи жаги до життя, яке нас уже майже покинуло?
Навіть про Ільзу вже досить довго нічого не чути. Вона мене теж забула.
10 січня 19…
Прийшовши увечері з пошти — мені надійшло три згоди — я насолоджувалася зимовим чаром, який мене оточував. Він такий спокійний і надійний… Низьке сонце висвічує сніг, забарвлюючи його у бліді відтінки рожевого та ясно-лілового. А величний біло-сріблястий місяць, що підглядав з-за Чарівної Гори, здався мені найближчим другом.
Як же кардинально три згоди змінюють погляд на життя!
20 січня 19…
Ночі тепер сумні, а короткі дні — сірі й безсонячні. Протягом дня я міркую і працюю, а коли надходить рання ніч, мою душу опосідає смуток. Я навіть не можу описати це відчуття. Це просто страхітливо, гірше за будь-який фізичний біль. Я не зможу словами описати, яку жахливу й величезну втому відчуваю — втому не тілесну й не розумову: я втомлююсь відчувати. Це все через мій паралізуючий страх майбутнього — будь-якого, навіть щасливого. Йой, щасливе майбутнє навіть сильніше мене лякає: коли я в цьому дивному настрої, мені здається, що чим більше щастя, тим більших зусиль воно потребує. Та й більшої життєрадісності ніж та, яку я можу відчувати. Фантастична форма мого страху полягає в тому, що бути щасливим дуже проблемно: для цього треба забагато енергії.
Дозволю собі бути чесною в цьому щоденнику, якщо вже більше ніде. Я чудово знаю, що зі мною. Сьогодні я шурхотіла у своїй старій скрині на горищі й наштовхнулася на пакуночок листів, які мені писав Тедді першого року в Монреалі. Я так здуріла, що всілася там і перечитала їх усі. Не варто було робити цього. Зараз я розплачуюсь за власний шал. Подібні листи завжди мають неймовірну силу воскрешати почуття. Тепер я оточена гіркими мріями та непрошеними марами — крихітними спалахами радощів минулого.
5 лютого 19…