Я завжди даю Дінові прочитати свої оповідання. Однак він незмінно мовчки вертає їх, або навіть гірше ніж мовчки — зі слабкою похвалою. Це вже перетворилося майже на одержимість: я намагаюся змусити Діна визнати, що я здатна на гідний твір, який зачепить його за живе. Це стало би тріумфом. Але поки він не визнає — якщо не визнає? — все залишатиметься для мене порохом і димом. І він це знає.
2 квітня 19…
Весна зачаровує певних молодих людей, які часом приїздять до Місячного Серпа після прожитих разом днів у Шрусбері. Один з них не з тих залицяльників, які можуть бути схвалені у домі Мурреїв. Також, що важливіше, його не схвалює й Емілія Берд Стар. Тітка Елізабет дуже переймається, що я пішла з ним на концерт. Вона саме чекала на мене, коли я повернулася.
«Бачиш, тітко Елізабет, я не втекла, — сказала я. — І не втечу. Даю слово. Якщо тільки я забажаю вийти за когось заміж, я обов’язково повідомлю тобі й вийду заміж під скрегіт твоїх зубів».
Не знаю, чи з полегкістю пішла спати тітка Елізабет. Мама втекла колись зі своїм нареченим — хвала Богові! — а тітка Елізабет непохитно вірить у силу спадковості.
15 квітня 19…
Цього вечора я піднялася на пагорб і довго дивилася на Розчаровану Оселю, залиту місячним світлом. Розчарована Оселя була зведена 37 років тому — принаймні, більша її частина — для молодого подружжя, яке ніколи там не оселилось. Вона досі стоїть самотня й покинута, переслідувана неймовірним болем розбитого серця та боязкими, несміливими привидами всіх подій, які могли колись статись, але так ніколи і не стались. Мені це завжди боліло. Мені невимовно шкода її бідолашні порожні очі, які ніколи не могли бачити, які не мали навіть спогадів. Крізь її очі ніколи не світилося домашнє вогнище, лиш одного разу, давно, всередині неї розпалили полум’я. Це міг би бути чарівний будиночок, який міцно притиснувся до порослого лісами пагорба, пестячи поглядом своїх вікон ялинки навколо себе. Теплий і милий серцю будиночок. І неймовірно добрий. Не такий як той новий, який Том Семпл зараз зводить на Куту. У цього будинку дуже лиха вдача. Він схожий на мегеру з маленькими очицями та гострими плечима. Якою ж яскравою особистістю може володіти дім, навіть якщо в ньому ніхто ще не жив!
Якось, коли ми з Тедді були ще дітьми, ми відчинили вікно Розчарованої Оселі, залізли всередину й розпалили в комині вогонь. Ми сиділи побіля нього й будували плани на життя. Ми хотіли провести все життя разом, і обов’язково в цьому милому будиночку. Сподіваюся, Тедді забув усю ту дитячу маячню. Він часто пише мені, й листи його завжди великі, веселі і… і схожі на листи від Тедді. Він розповідає всі дрібниці свого життя, які я жадаю знати. Але мені здається, ніби з часом листи стають якимись безособовими. Ніби вони написані до Ільзи, не до мене.
Бідолашна Розчарована Оселя. Мабуть, ти завжди залишатимешся розчарованою.
1 травня 19…
Знову весна! Молоді тополі поступово вбираються в ефірні золотаві шати з нового листячка. Затишно шумить затока за сріблясто-бузковими піщаними дюнами.
Зима йде геть із блискавичною швидкістю, уносячи з собою жахливі треті години ночі та самотні, позбавлені будь-якої принадності вечори. Незабаром Дін повернеться з Флориди. Але натомість улітку не приїдуть ні Тедді, ні Ільза. Через це мала безсонну ніч, чи, здається, навіть дві. Ільза поїде на узбережжя до тітки — материної сестри, яка ніколи раніше не зауважувала її існування. Тедді ж запропонували проілюструвати серію оповідань поліцейських з північного заходу для нью-йоркського видавництва. Тепер мусить провести всі канікули на далекій півночі, роблячи замальовки та ескізи. Звісно, це для нього чудова можливість, і я б анітрохи не шкодувала, якби він хоч би трохи переймався тим, що не зможе приїхати в Чорноводдя. Але він не переймається.