Емілі здригнулася. Її власне життя тепер здавалось їй бляклим і млявим. О, як же… прекрасно… буде, коли весілля… врешті скінчиться… весілля, на якому вона має бути нареченою… так, має… а натомість буде дружкою… і люди говорять про це. «Синя газова сукня поверх кремової тафти»! Радше вже мішковина і попіл.
— Емілі. Емілі Стар.
Емілі ледь не підскочила. Вона не бачила пані Кент у темряві на вузькій стежині, що тяглася до Пижмової Ділянки, незважаючи на те, що вони стали обличчям до обличчя. Вона стояла простоволоса, хоча ніч була зимною, з простягнутою до Емілі рукою.
— Емілі, я хочу з тобою поговорити. Я бачила, як ти прийшла сюди на заході сонця, і спостерігала за тобою до цієї миті. Ходімо в дім.
Емілі дуже хотіла б відмовитись. Та вона тихо попрямувала крутою стежкою, яку перетинали велетенські корені, слідом за пані Кент, що пурхала подібно до мертвого листочка, що його носить вітром. Повз занедбаний старий сад, у якому ніколи нічого не росло, крім пижма, просто до будиночка — обшарпаного, як і колись. Люди казали, якщо Тедді Кент справді заробляв стільки грошей, як ходили чутки, то мав би вже облаштувати як слід материн дім. Та Емілі знала, що пані Кент не дозволила б йому — воліла б залишити все як є.
Вона з цікавістю роззирнулася по малій кімнатчині. Вона не була тут уже багато років — відколи вони з Ільзою і Тедді бавилися тут дітьми. Здавалося, зовсім нічого не змінилось. Як і раніше, дім немов боявся сміху. Неначе в ньому постійно хтось молився. Сама атмосфера в ньому наштовхувала на думки про молитву. Стара верба, що росла трохи західніше будинку, досі стукала у вікно своїми примарними пальцями-гілками. На коминній полиці стояла фотографія Тедді у рамці — цілком гарна. На ній він, здається, розмовляв. А може, просто казав щось тріумфальне, радісне. «Емілі, я знайшов золото веселки. Славу… і любов».
Вона відвернулася від фотографії й сіла. Пані Кент сіла навпроти. Й без того маленька жінка, що стрімко зменшувалася з віком. Довгий червоний шрам, який перекреслював бліде обличчя з нахилом до губ. Це обличчя мало колись бути дуже вродливим. Вона пильно дивилась на Емілі, немов вивчаючи її. Та, як миттєво зауважила Емілі, з її очей зник вираз тліючої ненависті. Тепер вони були просто втомленими, а колись же мали бути молодими, нетерплячими, сміхотливими. Вона нахилилася вперед і торкнулася руки Емілі своїми тонкими, схожими на кігті пальцями.
— Тобі відомо, що Тедді збирається одружитися з Ільзою Барнлі, — мовила вона.
— Так.
– І що ти відчуваєш?
Емілі нетерпляче поворухнулась.
— Яка різниця, що я відчуваю, пані Кент? Тедді кохає Ільзу. Вона приваблива, вродлива, добра дівчина. Я певна, що вони будуть дуже щасливі разом.
— Ти досі кохаєш його?
Емілі подивувалася, що не відчуває ані найменшого обурення. Але про пані Кент не можна було судити за загальноприйнятими правилами. А зараз вона мала можливість зберегти обличчя маленькою невинною брехнею: варто лише замінити декілька слів у тому, що вона насправді думала. «Більше ні, пані Кент. О, знаю, колись я уявляла, ніби кохаю його. На жаль, уявлення подібних речей — це одна з моїх слабких сторін. Але потім я зрозуміла, що мене це зовсім не турбує».
Чому вона не може нікому розповісти? Зрештою, вона просто не може, і все. Але вона ніколи й ніяк не змогла б спростувати своє кохання до Тедді. Воно стало такою невід’ємною частиною її самої, що мало божественне право на чесне визнання. І хіба не було таємної полегкості у відчутті, що є бодай одна людина, поряд з якою вона може бути собою, нічого не вдавати й не приховувати?
— Я вважаю, що ви не маєте права ставити мені такі питання, пані Кент. Але так, кохаю.