Пані Кент тихо розсміялася.
— Раніше я тебе ненавиділа. Тепер уже ні. Тепер ми з тобою стали одним цілим. Ми обидві любимо його. І він забув нас обох. Тепер ми для нього нічого не значимо. Він пішов до неї.
— Ви багато значите для нього, пані Кент. І так було завжди. Я певна, що ви розумієте, що любов буває різною. І сподіваюся, ви не зненавидите Ільзу через те, що Тедді кохає її.
— Ні, в мене нема до неї ненависті. Вона вродливіша за тебе, та в ній нема нічого таємничого. Його серце ніколи не належатиме їй повністю, як належало тобі. Це зовсім інше. Та я хочу знати, ти почуваєшся через усе це нещасною?
— Ні. Я так почувалася лише декілька хвилин, одразу потому як довідалася. Зрештою, я занадто занурена у свою роботу, щоб журитися через те, що не може бути моїм.
Пані Кент уважно слухала.
— Так… так… точно. Я так і думала. Мурреї такі чутливі. Колись… колись… ти будеш навіть рада, що все так сталося… рада, що не була потрібна Тедді. Чи ти так не думаєш?
— Хтозна.
— О, я певна, що так і буде. Так буде значно краще для тебе ж. О, ти й не уявляєш, яких страждань і мук позбавлена. Занадто сильна любов призводить до божевілля. Бог ревнивий. Якби ти побралася з Тедді, він розбив би тобі серце. Вони завжди так чинять. Це все на краще, і чим довше ти житимеш, тим ясніше це відчуватимеш.
«Стук-стук-стук», — відповіла стара верба.
— Ми муситимемо далі про це говорити, пані Кент?
— Пам’ятаєш ту ніч, коли я застукала вас із Тедді на подвір’ї церкви? — спитала пані Кент, вочевидь пропустивши повз вуха слова Емілі.
— Так, — Емілі раптом зрозуміла, що пригадує кожну деталь тієї дивовижної ночі, коли Тедді порятував її від божевільного пана Морісона і промовив до неї ті солодкі незабутні слова.
— О, як же я ненавиділа тебе тієї ночі! — вигукнула пані Кент. — Та я не мала казати тобі всього того. Усе своє життя я говорила те, чого не слід було говорити. Якось я сказала дещо жахливе, зовсім жахливе. Я б не витримала, якби коли-небудь почула бодай відлуння тих своїх слів. А пам’ятаєш, що ти тоді мені відповіла? Саме через це я відпустила Тедді. Це сталося завдяки тобі. Якби тоді він не поїхав, ти б його не втратила. Шкодуєш про ті свої слова?
— Ні. Якщо щось зі сказаного мною полегшило його шлях, я цьому рада. Рада.
– І ти б зробила це ще раз?
— Так.
– І ти анітрохи не зненавиділа Ільзу? Вона ж відібрала в тебе те, чого ти так хотіла. Ти мусиш її ненавидіти.
— Ні. Я щиро люблю Ільзу, як і раніше. Вона не відібрала в мене нічого, що мені належало.
— Не розумію… не розумію, — ледь не шепотіла пані Кент. — Моя любов не така. Може, через це вона завжди змушувала мене почуватися такою нещасною. Ні, більше я не відчуваю до тебе ненависті. Але ж як ненавиділа раніше! Я знала, що ти для Тедді була ближчою за мене. Ви з ним мене обговорювали? Засуджували?
— Ні, ніколи.
— А я гадала, засуджували. Люди завжди шепотілися про мене, завжди.
Пані Кент зненацька гнівно вдарила однією маленькою сухою ручкою об іншу.
— Чому ти ніколи не казала мені, що більше його не кохаєш? Чому, навіть якби це була брехня? Я так хотіла це почути. І я б тобі повірила. Бо Мурреї ніколи не брешуть.
— О, та яка різниця? — скрикнула змучена Емілі. — Моя любов нічого для нього не значить. Він тепер належить Ільзі. І ви більше не маєте причин ревнувати його до мене, пані Кент.
— Ні… ні… я не ревную, — пані Кент скинула на неї незбагненним поглядом. — О, якби б я лише насмілилась… але ні… але ні, вже запізно. Це вже не має значення. Я сама не розумію, що кажу. Тільки… Емілі… ти приходитимеш інколи до мене? Тут так самотньо… дуже самотньо… особливо тепер, коли він належить Ільзі. В середу — ні, в четвер — прийшла його картинка. Сама розумієш: живучи тут, неважко сплутати дні між собою. Його роботу я повісила тут, але від неї стало ще гірше. Коли він це малював, він думав про неї: це легко зрозуміти з очей на портреті. Тепер я йому не потрібна. Я нікому не потрібна.
— Коли я до вас приходитиму… ви не будете говорити про нього… і про них, — трохи жалібно сказала Емілі.
— Не буду. О ні, не буду. Хоча це не завадить нам думати про них, чи не так? Ти сидітимеш там, а я тут, ми говоритимемо про погоду, а самі думатимемо про нього. Чарівно! Але… коли ти справді забудеш його… коли він перестане для тебе щось значити… ти скажеш мені, правда?
Емілі кивнула і встала, збираючись іти. Вона вже не витримувала.