Тітка Рут і гадки не мала про те все, однак тепер обурювалася, коли Емілі повертали рукописи.
— Яка зухвалість! — сичала вона. — Не смій посилати отому видавцеві ні слова! Пам’ятай: ти належиш до роду Мурреїв!
— Боюсь, він про це не здогадується, — серйозно відповідала Емілі.
— Чого ж ти йому не скажеш? — питала тітка Рут.
У травні в містечку сталася сенсація: з Нью-Йорка приїхала Жанета Роял, привізши з собою гучне ім’я, розкішні сукні та улюбленого песика. Жанета народилася й виховувалася в Шрусбері, однак не навідувалася до рідного міста, відколи виїхала до Нью-Йорка, — тобто цілих двадцять років. Від природи здібна й вельми амбітна, вона домоглася успіху: видавала великий і дуже популярний часопис для жінок. Емілі зачаїла подих, почувши новину про прибуття панни Роял. О, якби випала нагода з нею зустрітися, поставити їй декілька запитань! Коли пан Тауерс доручив їй піти до панни Роял з проханням дати інтерв’ю для «Часу», Емілі аж затремтіла від жаху і радості воднораз. Привід — є! Та чи знайде в собі відвагу для такої розмови? Чи не подумає панна Роял, ніби це з її боку нечувана зухвалість? Як же вона ставитиме панні Роял запитання щодо її кар’єри та життя у Сполучених Штатах? Ніколи не здобудеться на таку сміливість!
«Ми обидві молимося перед тим самим олтарем, але вона є верховною жрицею, а я лиш смиренною прислужницею», — міркувала Емілі.
Склала врешті листа, сповненого глибокої пошани, — переписувала його кільканадцять разів. У листі просила згоди панни Роял на інтерв’ю. Відіславши його, жила у великому неспокої — втратила сон і апетит. Спало їй на думку, що підписатися належало не «з повагою», а «з пошаною». Панна Роял подумає з певністю, що вона, Емілі, особа зарозуміла.
Панна Роял, однак, відповіла з незвичайною привітністю і сердечністю. Емілі донині зберігає того листа.
«Ешборн, понеділок.
Дорога панно Стар!
Звісно, ви можете прийти до мене на розмову — я розповім усе, що може Вас цікавити. Багато-багато років тому Джиммі Тауерс був моїм першим шанувальником, та мені важливіше поінформувати саме Вас — не його. Адже я прибула до Шрусбері передусім для того, щоб особисто познайомитися з авторкою „Жінки, що дала шльопанця королю“. Прочитала це оповідання минулої зими й була від нього у захваті. Прошу, завітайте до мене і розкажіть мені про себе, про свої життєві плани й претензії. Адже Ви — особа з претензіями й амбіціями, чи не так? І мені здається, що Ви спроможні реалізувати свої амбіції, — отож я прагну допомогти Вам у міру своїх можливостей. Ви, скажу відверто, володієте тим, чого я не мала ніколи: здатністю творити. Я, натомість, маю сякий-такий життєвий досвід і готова ним прислужитися, якщо це буде Вам потрібно. Може, вдасться мені вберегти Вас від багатьох розчарувань і хибних кроків. Чекаю на Вас у п’ятницю по скінченні Ваших занять. Проведемо чудову часинку за розмовою!
З найкращими побажаннями
Емілі, читаючи цього короткого листа, від надміру почуттів аж підстрибувала. Трохи заспокоївшись, підійшла до вікна й блискучими очима задивилася на гінкі ялини Країни Висот, на квітучі схили узгір’їв. Невже це можливо, аби колись вона стала видатною особистістю — такою, як панна Роял? З листа випливає — так, можливо. Минуло чотири дні, й вона з биттям у серці прямувала на відверту розмову з «великою жрицею».
Пані Анджела Роял, котра відвідала тітку Рут за два дні до вікопомного візиту, не вважала панну Жанету за «велику жрицю» — аж ніяк. Відомо: серед своїх немає пророка, — пані ж Роял виховала Жанету, бувши свідком її розвитку з малечого віку.
— Заробляє вона дуже багато, — зізналася пані Роял тітці Рут. — Але, будучи старою дівою, часами нудиться й морочить собі голову різними дурницями.
Емілі, студіюючи латину перед відчиненим вікном своєї кімнати, аж здригнулася від обурення. Які вульгарні оцінки, яка образа людської величі!
— Вона досі є дуже гарною, — мовила тітка Рут. — І завжди була вродливою милою дівчиною.
— Дуже милою, безперечно. Але я завжди побоювалася, що вона занадто розумна, щоб вийти заміж, і, як виявилось, мала рацію. І безупину вона зайнята, без кінця заклопотана… Харчується нерегулярно. До смішного прив’язана до свого песика Чу-Чіна (як його називає). Навколо нього в моїй оселі зараз обертається все. Робить, що йому заманеться, й ніхто не має права закликати його до порядку. Мій кіт через нього є просто нещасним. А коли я скинула була ту розбещену тварюку з плюшевої канапи, Жанета обурилася так, аж не розмовляла зі мною цілий день. Як почувається ображеною, то завжди робиться такою бундючною і сердиться на всіх, хто потрапляє їй на очі, — не лише на тих, хто безпосередньо перед нею завинив. От цієї риси я в Жанеті не люблю. Емілі вона цікавиться страшенно! Завжди любила оточувати себе гарними молодими дівчатами; твердить, мовби це її омолоджує. На її думку, твори Емілі виказують справжній талант. Якби вона взяла над нею опіку, то для Емілі це була би велика удача! Тільки послухай, Емілі, — будь, на Бога, ласкавою до Чу-Чіна. Якщо ти його образиш, Жанета не зробить для тебе нічого — навіть коли припускатиме, що ти є другим Шекспіром.