У п’ятницю вранці Емілі пробудилася з відчуттям, що настав переломний день її життя. Тієї ночі наснився їй жахливий сон: нібито сидить вона навпроти панни Роял і на всі запитання відповідає «Чу-Чін!», неспроможна вимовити поза тим ані жодного слова.
Зранку дощило. Та пополудні випогодилося. Емілі побігла зі школи додому, бліда від хвилювання, пройнята важливістю майбутньої події. Питання: як одягтися для такого візиту? Вдягне нову шовкову блакитну сукню, вона-бо довша за інші й увиразнює її статуру. Може, відкрите чоло надасть їй інтелектуальнішого вигляду? Але ні: пані Роял сказала, що Жанета любить гарних дівчат, отже, треба бути гарною — за будь-яку ціну! Тож буйне чорне волосся було зашпилене так, що закривало чи не все чоло, а на голову Емілі наділа новий весняний капелюшок, який наважилася купити за щойно присланий гонорар, всупереч волі тітки Елізабет, незважаючи на сентенцію тітки Рут, згідно з якою дурень і гроші завжди стрічаються лиш на хвилину — не довше. Втім, тепер Емілі подвійно тішилася тим, що таки придбала цього капелюшка. Виглядала вона у нім дуже привабливою. Кожна деталь її вбрання була ретельно дібрана й естетична. Одягнена була наче з голочки — за старим виразом, який дуже мені до вподоби. Тітка Рут, як спускалася сходами додолу, поглянула на племінницю і несподівано зауважила, що Емілі вже молода жінка.
«Рухи справжньої Мурреївни», — подумала вона чи не з гордістю.
Насправді ж Емілі успадкувала елегантність і граційність од Старів. Мурреї були ставні й сповнені гідності, але з рухами занадто церемонними, негнучкими, сказати б.
Чу-Чін одразу не сподобався Емілі. Придивившись до нього (він сидів перед будинком пані Роял, немовби на чатах), вона дійшла висновку, що він, хоч і гарний по-своєму, але брудний. Сподівалася здобути його прихильність, однак уникнути фізичного зближення.
Чу-Чін зустрів її вельми привітно, вимахуючи хвостом і приглядаючись до неї з неприхованою цікавістю. Коли дзвонила у дзвоник, стояв біля гості у позі напруженого очікування, коли ж двері відчинилися, радісно скочив до жінки, що стояла на порозі, й ледве не збив її з ніг.
Панна Роял сама відчинила двері. Вродливою вона не була, як устигла помітити Емілі з першого ж погляду, зате вирізнялася вродженою вишуканістю, яку не може заступити ніщо набуте з літами. Одягнена була в гарну сукню з фіолетового оксамиту, на носі мала пенсне.
Чу-Чін, видершись на неї, рвучко — раз і другий — лизнув її в щоку, по тому забіг до будуару пані Роял. Чудову фіолетову сукню заплямував геть — зверху донизу. Емілі подумала, що ставлення пані Роял до цього песика є справедливим і що якби вона, Емілі, була йому господинею, то він був би краще вихований. Але панна Роял не дорікнула йому жодним словом. Емілі почувалася трохи ніяково, бо панна Роял привіталася з нею хоч і люб’язно, а втім, досить холодно.
— Може, зайдете до вітальні й присядете? — запросила вона.
Зайшли до вітальні. Панна Роял посадовила Емілі на м’яке, зручне крісло, а сама зайняла високий, з твердою спинкою, стілець. Емілі, чуйна і вразлива, зауважила вибір стільця, який робив панну Роял високою, величною, неприступною. Чому не сіла на крісло чи на канапу? Може, хотіла підкреслити офіційний характер зустрічі? Тим часом невгамовний Чу-Чін вискочив на канапу, немилосердно плямуючи плюш і мереживне укривало, розмахуючи змоченим у якійсь калюжі хвостом. Було знати, що панну Роял щось роздратувало й Емілі завітала до неї в недобрий час.
— Чудова погода, — пробелькотіла вона. Знала, що це найдурніший спосіб підтримати розмову з усіх, які існують, але мусила це проказати, адже панна Роял уперто мовчала. Це мовчання страшенно її, Емілі, гнітило.