— І правильно чинять, коли вже не виходять заміж, — підхопила тітка Елізабет.
Панна Роял вмить зашарілася. Знала, що в Шрусбері й тим паче в Чорноводді її вважають за звичайну стару діву, а отже, за невдатне створіння, без огляду на її статки та її становище в Нью-Йорку. Проте зразу ж опанувала себе й повела атаку з іншого боку.
— Емілі має незвичайний літературний хист, — зазначила вона. — Гадаю, вона може створити щось насправді вартісне, якщо матиме відповідні умови й можливості. Ми повинні забезпечити їй такі умови й можливості, дорога панно Муррей. Ви ж бо знаєте: тут немає для неї гідного поприща.
— Емілі цьогоріч заробила своїм пером дев’яносто доларів, — зауважила тітка Елізабет.
«Боже, дай мені терплячості!» — подумки звернулася панна Роял.
А вголос промовила:
— Так, за декілька років, сидячи тут, вона заробить дві-три сотні. Якщо ж поїде зі мною, то за десять років вона зароблятиме кілька тисяч на рік.
Емілі була неабияк здивована, що тітка Елізабет погодилася над тим поміркувати. Адже внутрішньо вона, Емілі, приготувалася до беззастережної відмови.
— Тітка дозволить, от побачиш! — шепотіла їй панна Роял. — Я знаю Мурреїв! До цифр вони аж надто чутливі!
— Боюсь, не дозволить, — скрушно прошепотіла Емілі.
По від’їзді панни Роял тітка Елізабет уважно поглянула на племінницю.
— Ти хочеш поїхати, Емілі?
— Так… Мені здається, так… Якщо дозволиш…
Емілі дуже зблідла. Надії на позитивну відповідь вона не мала — жодної.
Тітка Елізабет розмірковувала цілий тиждень. І не сама: радилася з Рут, Олівером та Воллесом. Рут не без вагання сказала своє слово:
— Ми повинні дозволити їй виїхати до Нью-Йорка. Там вона матиме широкі можливості й перспективи. Зрештою, не їде вона самотою, на що я особисто ніколи б не дала своєї згоди. Жанета буде про неї піклуватися.
— Замолода вона, замолода! — застеріг Олівер.
— Як хоче, нехай їде. Жанета Роял зуміла ж пробитися й домогтися свого, — рішуче висловився дядько Воллес.
Тітка Елізабет написала й до тітки Ненсі.
«Нехай Емілі вирішує самостійно», — надійшла відповідь.
Тітка Елізабет визнала цю пораду за наймудрішу й покликала Емілі на розмову до вітальні.
— Хочеш їхати з панною Роял — їдь, — оголосила вона. — Не маю права закривати перед тобою можливості, що так несподівано з’явилися. Знай: нам тебе бракуватиме, ми воліли б затримати тебе тут, у Місячному Серпі, ще на декілька років. Нью-Йорка я не знаю. Ймовірно, це страхітливе місто. А втім, ти отримала добре виховання. Лауро, чого ти плачеш?
Емілі відчувала, що от-от розплачеться й сама. Щасливою не почувалася анітрохи. Тепер, коли всі перешкоди було знято, вона вже не мала охоти від’їжджати до Нью-Йорка.
Не пішла вона одразу до своєї кімнати, щоб написати до панни Роял радісного листа. Подалася до саду, щоб зібрати думки, — міркувала все пообіддя суботи й цілу неділю. У Шрусбері весь наступний тиждень була такою тихою і замисленою, аж тітка Рут не раз крадькома до неї приглядалася. Але допиту не влаштовувала: може, Емілі думає про Ендрю? Крім того, діяла одностайна Мурреївська постанова: не впливати на вибір Емілі.
Вона й сама не розуміла, чому не написала до панни Роял негайно. Адже поїде з нею — певна річ! Хіба могла не поїхати? То ж була рідкісна можливість пізнати великий світ, у праці своїй, у творчості сягнути нового, вищого щабля. Чого ж за тиждень пішла по раду до пана Карпентера? Учитель мало чим міг їй зарадити: лежав із нападом ревматизму.
— Тільки не читай мені нових своїх творів, — зажадав він одразу.
— Ні, я нічого не маю з собою, — відказала Емілі з кволою усмішкою. — Я прийшла по інше.
Й розповіла йому все.
— Якщо хочеш замериканізуватися, то їдь, — шорстко відреагував пан Карпентер. — Я завжди прагнув, щоб ти залишалася справжнім дитям Канади. У Нью- Йорку не можна жити безкарно. Там кожен набуває янківських рис. Писати ж можна скрізь, але там ти не знайдеш чистих джерел натхнення — якраз навпаки!
— Я не є Шарлоттою Бронте, — з гіркотою заперечила Емілі. — Я повинна жити у певному середовищі, аби зрештою вибитись в люди. Тут я не зможу нічого.
— Тоді рушай. Моя думка є відмінною, але це особливого значення не має.
Емілі верталася додому пригніченою. Прагнула порадитися з Діном, але Дін мандрував по Каліфорнії і не писав уже кілька тижнів. А з Тедді важко було обговорювати цю проблему. Від часу тієї незабутньої ночі в домівці Старого Джона вони спілкувалися ніби так само, але з’явилася у їхніх стосунках якась силуваність, неприродність. Емілі не бажала признатися самій собі, що просто боялася звернутися до Тедді за порадою. А раптом він скаже, щоб вона їхала? То був би для неї удар, бо це нехибно доводило б, що йому однаково, поїде вона чи залишиться. Втім, ясно цих речей Емілі наразі не усвідомлювала.