— Панно Роял, — з теплотою в голосі озвалася Емілі, — хіба ви не відчуваєте, як високо я ціную вашу доброту? Ще ніхто не ставився до мене з таким щирим серцем, як ви.
Панна Роял крадькома піднесла хусточку до очей.
— Дякую тобі, дівчино, за ці слова, — відказала вона трохи не урочисто.
Відтак усміхнулася, поклала руку на плече Емілі й поцілувала її в щоку.
— Бажаю тобі всього найкращого — повсякчас, на все життя, — мовила вона. — Пощастило б мені, якби мала на світі місце, що стало б для мене тим, чим став для тебе Місячний Серп.
Уночі, о третій годині, Емілі, прокинувшись, не без задоволення пригадала, що справжнього Чу-Чіна вона так і не побачила.
Розділ 25
Кохання у квітні
«Вчора ввечері Ендрю Олівер Муррей просив руки Емілії Берд Стар.
Пойменована вище Емілія Берд Стар відмовила».
Добре, що це вже за плечима. Від певного часу я знала, що мені загрожує така пропозиція. Ендрю приходив щовечора й намагався говорити «поважно», а я щоразу вислизала: віджартовувалася й змінювала тему.
Вчора пішла до Країни Висот — чи не в останній раз. Коли знаходжуся на верховині, я ладна вірити в усе на світі — у прадавні міфи та легенди, у домовиків і фавнів, і русалок. Почувалася так, ніби душа моя вже полишила тіло й ширяла, вільна від земного тяжіння, у просторі всесвіту.
Надійшов Ендрю — весь висвіжений, накрохмалений, урочистий.
Я знала, що Ендрю хоче поговорити зі мною. Того й подався за мною до Країни Висот. Я воліла, щоб розмова відбулася тут, на пагорбі, себто без свідків. То вперше наші бажання збіглися, хоч і з різних причин. Між іншим, тітка Рут є впевненою, що я не поїхала до Нью-Йорка, бо не хочу розставатися з Ендрю!
Утім, я не збиралася проводити з Ендрю ніч при місячному світлі. Він довго зважувався заговорити; зрештою, запропонував «посидіти отак разом». Я відказала рішуче, мовляв, не маю наміру спізнюватись на вечерю, й спустилася з пагорба. Він рушив за мною назирці.
По вечері, нудній як звичайно, ми розташувалися у вітальні. Тітка Рут подалася до кухні. Ендрю зненацька вистогнав:
— Емілі, візьмімо шлюб, тіль… тільки-но я матиму змогу одружитися…
Хотів щось додати — це знати було по обличчю, — та не знав що. Отже мовчав.
— А навіщо нам одружуватись? — запитала я.
Ендрю був спантеличений. Вочевидь, Мурреївська традиція велить дівчині під час освідчин поводитись інакше.
— Навіщо? Як це… навіщо? — пробелькотав він.
— Так, навіщо?
— Бо я цього прагну.
— А я ні.
Ендрю знову був ошелешений.
— Але… чому? — спитав тоном тітки Рут.
— Бо я не кохаю тебе.
Ендрю зашарівся. Певно, визнав мою відповідь за нескромну!
— Гадаю, кожна дівчина згодилася б… — простогнав він.
— Може, — тільки не я, — відказала тоном, який не допускав і найменших сумнівів.
Такий був здивований, що не виказав навіть розчарування. Мурреєві, однак, негоже наполягати! Вийшов з вітальні, потім з будинку — гадала, то він гримнув дверима, а виявилось, то був лише вітер. Я воліла б, одначе, щоб це був таки він. Трохи прикро — відхилити освідчення чоловіка й довідатися, що він тим фактом лише здивований.
Назавтра, уранці, тітка Рут запитала мене, що між нами сталося. Либонь, і сама здогадалася!
— Що ти можеш закинути Ендрю? — невдоволено спитала вона, вислухавши мою відповідь.
— Нічого. Тільки не подобається він мені! Має багато чеснот, але бракує йому дрібки розуму.
— Сподіваюсь, ти не потрапиш у тенета якогось вискочки, — мовила тітка Рут, явно маючи на думці Перрі.
Щодо Перрі я могла її заспокоїти. Минулого тижня він прийшов сповістити мене, що їде до Шарлоттетауна вчитися на правника. Узяв його до своєї контори пан Абель, відомий адвокат. Привітала його сердечно й тішилася разом з ним.
— Житиму на заробітну плату, — сказав Перрі, — і вже якось дам собі раду, коли треба буде купувати одяг. Тітка Томаса більше не хоче витрачатися на мене. Ти знаєш, чому.
— Бідний Перрі, — відказала я напівжартома.
— Ти не проти, Емілі? — спитав він. — Я б охоче вирішив, що з часом ми візьмемо шлюб.
— Я вже вирішила, що ні.
Не можу говорити до Перрі серйозно — так, як до Ендрю. Маю враження, що їм тільки здається, ніби вони закохані.
— Ти не знайдеш розумнішого від мене чоловіка, — переконував Перрі. — Я високо злечу!