Не про користь ідеться. Я почувалася б у ній так, наче була тільки часткою самої себе, а втім найкращою часткою, без домішки сірої, нудної буденщини. Я повинна мати бодай одне таке плаття у своєму житті. А до нього шовкову нижню сорочку й шовкові ж панчохи!
Ільза має тепер шовкову суконку. Ясно-червону. Тітка Елізабет каже, мовляв, доктор Барнлі вдягає Ільзу не за віком і, як на дитину, занадто розкішно. Але ж він прагне винагородити її за той тривалий відтинок часу, коли взагалі не дбав про її одяг. (Я не маю на думці, що Ільза ходила нагою, проте могла б і нагою ходити, якби це залежало тільки од її батька). Нині він робить усе, чого забагнеться Ільзі, — догоджає їй на кожному кроці. Як мовить тітка Елізабет, це Ільзі на користь не піде. Мушу визнати, часом я заздрю Ільзі — трошечки. Я знаю: це негарно, але нічого не можу з собою вдіяти.
Незабаром доктор Барнлі пошле Ільзу до вищої школи в Шрусбері, а пізніше вона поїде на ще ґрунтовніше навчання до Монреалю. Саме тому (переважно) я заздрю їй — не через шовкову сукню. От би й мені тітка Елізабет дозволила поїхати до Шрусбері! Але боюсь, вона ніколи не дасть на те своєї згоди. Вважає, мовби не має права відпускати мене від себе ні на крок, позаяк моя мати була втекла з батьківської оселі. Даремно вона боїться: я не втечу ніколи. Бо твердо вирішила заміж не виходити. Я одружуся з мистецтвом.
Тедді охоче поїхав би навчатися до Шрусбері, але мати йому не дозволить. Не з остраху, що він утече, а тому, що любить його занадто сильно, аби з ним розлучитися. Тедді прагне стати художником; пан Карпентер каже, він геній, тож має спробувати щастя у великому світі. Однак і той, і той остерігаються говорити про це з пані Кент. Вона дрібної статури, здається, не вища від мене, та всі її страшаться, і я — не виняток… Боюся її страшенно! Я завжди знала, що вона мене не любить; відчула її неприязнь уже тоді, як ми з Ільзою стали вчащати до її оселі й бавитися з недужим Тедді. Однак тепер вона достоту ненавидить мене — я певна цього! — і саме тому, що Тедді мене любить. Вона не зносить його почуттів до будь-кого, крім неї самої. Ревнує сина навіть до малярства! Тож нема чого й сподіватися, що Тедді навчатиметься в Шрусбері. А Перрі — їде. Не має й шеляга за душею, але багато працюватиме, відтак подолає всі труднощі. Постановив їхати саме до Шрусбері, бо гадає, ніби тут, у наших краях, легше буде знайти роботу, крім того, тутешнє життя є начебто дешевшим, ніж деінде.
— В тієї старої бестії, тітки моєї Томаси, грошей негусто, — повідав Перрі, — а мені не дасть ні цента, якщо… якщо…
І подивився на мене значущо.
Я геть зашарілася від збентеження, а потім неабияк розлютилася — на себе, за соромливий рум’янець на своїх щоках, і на Перрі, який нагадав мені щось таке, про що не бажала ні слухати, ні міркувати… Це діялося давно: тітка Томаса перестріла мене на стежці в гайку Високого Джона й смертельно перелякала запитанням, чи я згодна, тільки-но виросту, побратися з Перрі. Зажадала від мене обіцянки, що вийду за нього заміж, а тоді, мовляв, вона забезпечить йому гідну освіту. Я нікому про це не сказала — соромилася. Втім, для Ільзи зробила виняток.
— Ну й плани в старої тітки Томаси! — вигукнула Ільза. — Закортіло їй Мурреївни для Перрі!
Мушу зазначити, Ільза надто сувора у ставленні до Перрі, відчайдушно лається з ним, і то за будь-що, за такі речі, які в мене викликають лише усміх. Перрі ж не любить програвати — нікому й ні в чому. Минулого тижня ми всі були на підвечірку в Емі Мор. Її дядечко оповів нам історію про чудернацьке теля, що народилося з трьома ногами. На цю оповідку Перрі відгукнувся так:
— Це ще дрібниці в порівнянні з качкою, котру я бачив у Норвегії.
(Перрі насправді побував у Норвегії. Як був малим, то батько скрізь возив його з собою. Проте в існування тієї качки я не вірю. Перрі, звісно, брехав або, в кожному разі, вигадував. Ох, дорогий пане Карпентере, не можу я обійтися без курсиву!)
За його небилицею, качка мала чотири лапки — дві лапки звичайних, що є в кожної качки, а дві таких, що росли безпосередньо з пліч. Тож коли бувала втомлена ходою на звичайних лапках, — лягала навзнак і пересувалася на запасних!
Перрі оповідав свою побрехеньку з неабиякою поважністю. Всі реготали, а дядечко нашої Емі сказав: „Ти, Перрі, дотепний хлопець“. Та Ільза була геть розлючена й дорогою назад не бажала з ним розмовляти. Одначе встигла заявити, що він корчить із себе блазня, що, розповідаючи свої дурні історії, він просто кривляється, що джентльмен не чинив би так ніколи, за жодних обставин!