Панна Поттер мовила річ огидну: нібито я видаю різні мудрощі, вичитані у книжках, за власні свої думки. Це зухвала брехня. Насправді я ніколи не хизувалася мудрістю — уявною чи справжньою, байдуже. Але вряди-годи мені важливо почути, як звучить моя думка, висловлена вголос. Може, це якраз від бажання похизуватися? Треба звернути на це увагу.
Я заздрісна? Аж ніяк. Люблю бути першою скрізь і в усьому — це визнаю. Однак це не заздрість, і не від заздрості плакала я по концерті, на якому так відзначилася Ільза. Плакала, бо відчувала, що зле впоралася із своїм завданням. Але ж і роль, яку мені призначили, не вельми пасувала моєму характерові, а в таких випадках я не вмію декламувати як належить. Згодилася грати цю роль винятково з пошани до пані Джонсон і почувалася страшенно осоромленою, адже бачила її розчарування. Саме з тієї причини страждала моя гордість, однак ревнувати до успіху Ільзи — таке мені навіть на думку не спадало. Навпаки: я нею пишалася, бо грала вона блискуче!
Так, я люблю перечити старшим, опиратися їхній волі. Визнаю: це велика моя вада. Але ж люди говорять безліч всіляких дурниць! І, зрештою, чому мені не дозволено перечити, коли дорослі щось кажуть, а дорослі дозволяють собі перечити, коли щось кажу я? Вони щоразу так чинять, хоч я маю слушність не рідше, ніж вони.
Іронічна? Так, це теж моя вада. Ущиплива? Ні. Я дуже вразлива, тож мушу боронитися. Пихата? Гм, справді — я трохи загорда, можливо, це і є пиха. Але, у кожному разі, менше в мені пихи, ніж люди гадають. Не вмію тримати голову схиленою до землі й не годна боротися з приємними почуттями, коли подумаю, що маю за плечима декілька поколінь достойних, чесних людей, зі своїми традиціями й чималими заслугами. На відміну від тих же Поттерів. Виросли, немов з-під землі, не далі, як учора чи позавчора!
Ох, як ті добропорядні дами паплюжать бідолашну Ільзу! Ну, не могли ми припустити, що хтось підглядатиме нашу сцену з „Макбета“. Звісна річ, панна Поттер, як і дружина одного з Поттерів, не відають, хто такий Шекспір, ба більше — цього навіть не можна від них вимагати! Отже, ми грали сцену з „Макбета“. Ільза у тім неперевершена. Й ніколи не брала вона участі в котячому концерті, казала тільки, що залюбки взяла би в ньому участь. Що ж до купання в затоці при місячному світлі, то це правда, однак не було в тому нічого поганого, стидкого — лишень гарне, романтичне. А тепер воно, звичайна річ, залишиться в пам’яті споганеним людською підлотою. Шкода, що Ільза прохопилася про те при сторонніх людях.
Подалися ми того вечора на узбережжя. Було напрочуд гарно. Захотілося нам скупатись, але не мали з собою купальних костюмів. Тож сіли просто на пісок і взялися розмовляти на різні теми. То була справжня розмова — не пусті балачки. Затока прослалася перед нами — срібляста, розкішна, таємнича, немов океан у чарівній казці.
Я мовила:
— Воліла б я сісти на корабель і поплисти далеко, далеко… Цікаво, де б я зійшла, на якому березі?
— В Європі, напевно, — відказала Ільза, налаштована, як на мене, занадто прозаїчно.
— Ні, ні — в зачарованій країні, — заперечила я, геть розмріяна. — Десь на незнаному узбережжі, де „ніколи не падає дощ, і вітер ніколи не віє“. А може, допливла б до тієї країни, куди прямував „Діамант“, до якої він, певно, так і не дістався. Бо ж і назад не вернувся! Душа поривається в далечінь, коли дивишся на сріблясті води такої розкішної ночі, як ця.
— Гадаю, в тобі озивається туга за небом, — зауважила Ільза.
І почали говорити про безсмертя душі. Ільза призналася, що безсмертя боїться. Її жахає ота неминучість життя нескінченного. Твердить, що безсумнівно буде стомлена, змучена до краю своїм власним „я“. Я ж відказала, що мені до вподоби уявлення Діна про низку людських існувань, послідовних утілень тієї самої душі (не можу збагнути, він сам вірить у те чи ні). А Ільза відповідала, мовляв, це було б дуже гарно, якби людина мала певність, що повернеться у цей світ особою чесною і достойною, а якщо ні?..
— Ну, безсмертя без ризику навряд чи можливе, — докинула я.
— У кожному разі, — провадила Ільза далі, — ким би я не була у наступному житті, а все-таки сподіваюсь, що не матиму такої незносної вдачі. Інакше я пошматую сама себе. Ти ж бо знаєш, Емілі, — я кажу правду. Вчора знову мала страшну колотнечу з Перрі. Посварилися тільки так! Це моя провина. Але чому він мене безнастанно і безпричинно дражнить? От би мені навчитися панувати над собою!
Я вже не зважаю на гнів Ільзи. Знаю: вона не має лихих намірів, тільки невгамовна у своїй поривності. Посміхаючись до неї, занотовую на папірчику всі назвиська, якими вона мене нагороджує. Це доводить її до такого шалу, аж починає труситися всім тілом, не в силі й слова промовити. Тоді припиняє лаятись. А поза тим Ільза така мені люба і є прекрасною товаришкою.