— Якого роду? — занепокоєно спитала Емілі.
— Ну, скажімо, речей «неправдивих», — кузен Джиммі присів поруч Емілі й поклав руку їй на плече. — Елізабет не припиняла орудувати голкою, але рухи свої уповільнила. — Наприклад, перестати писати оповідання, Емілі. Її обурює передусім те, що ти пишеш оповідання. Вважає це брехнею, та й годі. Інші твори не так її дратують. Як гадаєш, Емілі, ти могла б не писати оповідань протягом трьох років? Освіта — то велика річ! Твоя бабця, дружина Арчібальда, віддала б кілька років життя за змогу отримати добру освіту — я сам чув, і не раз, як вона це казала. То що, Емілі?
Емілі напружено міркувала. Як же вона любила писати новели! Важко їй буде зректися цього на довгих три роки. Зате віршуватиме — про що буде думати, про те й віршуватиме. Буде описувати людей, яких зустрічатиме, у низці начерків і замальовок, далі вестиме свій щоденник, а в нім зображуватиме події свого та навколишнього життя із забарвленням то гумористичним, то сатиричним, а то й трагічним, залежно від характеру події та особистого настрою.
— Спробуй… спробуй, — пошепки переконував кузен Джиммі. — Чимось треба поступитися, Емілі. Ти ж завдячуєш їй стількома добрими ділами. Поступися їй наполовину…
— Тітко Елізабет, — озвалася Емілі тремтливим голосом, — якщо ти згодна відправити мене до Шрусбері, я обіцяю, що протягом отих трьох літ не напишу й рядка, який не був би правдою. Цього, сподіваюсь, достатньо? Бо це все, що я можу тобі обіцяти.
Елізабет штопала ще хвилину, поки зволила відповісти. Кузен Джиммі з Емілі вже встигли подумати, що відповіді не буде взагалі. Врешті-решт, вона відклала шиття й підвелася.
— Добре. Хай буде так. Звісно, передусім я незадоволена тим, що ти базграєш оповідання, тобто вигадуєш усілякі нісенітниці. Що ж до іншої писанини, то піклування про твій час я покладаю на Рут: вона, поза сумнівом, залишить його тобі небагато, отже, не матимеш змоги марнувати його на дурниці.
Тітка Елізабет залишила вітальню у вельми піднесеному настрої, адже зуміла з позірним тріумфом вийти зі скрутної ситуації, в яку сама ж себе і вплутала. Кузен Джиммі поплескав Емілі по голівці.
— Все буде добре, Емілі. Знаєш: не треба бути занадто упертою. А три літа — то не вічність, курчатко.
Три літа, звісно, не вічність, але здаються вічністю, коли тобі чотирнадцять років. Поки заснула, Емілі плакала в ліжку. Відтак, прокинувшись о третій ночі, знову зронила кілька сльозин. Засвітила свічки, підвелася й описала вечірню сцену у «книзі Джиммі». Старанно дотримувалася точності й правдивості кожного слова, щоб не закралася в її опис бодай іскорка фантазії. Обіцяла ж!
Розділ 6
Шрусбері. Початок
Тедді, Ільза й Перрі аж стрибали з радості, коли Емілі оголосила їм, що їде до Шрусбері на навчання. Емілі була щаслива, проте, що більше про це міркувала, то менше тішилася. Так, навчатися у вищій школі — це понад усе. Однак перспектива мешкати в тітки Рут до серця їй не припала. Взагалі: це стало для Емілі несподіванкою. Вона гадала, що тітка Рут не погодиться, не захоче оселити її під своїм дахом, що, як тітка Елізабет насправді вирішить послати її до Шрусбері, то вона проживатиме в іншому місці, можливо, разом з Ільзою. Принаймні воліла би саме такої перспективи. Знала: життя під дахом у тітки Рут не буде солодким. А до того ж, не вільно їй писати новел!
Відчувати творчу наснагу, яка завше виповнювала її душу, і не мати права вилити її назовні, подумки насолоджуватися замислами гумористичними чи драматичними — і не могти втілити їх на папері, мати блискучі думки — і раптом усвідомлювати, що не вільно їх розвивати, — то все було справжньою мукою, яку не годен збагнути той, кому не випало народитися з тією фатальною, невгасимою жагою писання. Всі на світі тітки Елізабет неспроможні цього зрозуміти. Для них це тільки пуста забавка, дурничка.
Останні два тижні у Місячному Серпі минали в напруженій праці. Елізабет і Лаура провадили довгі наради з приводу вбрання Емілі. Мала вона отримати щось на зразок дитячого посагу, який не завдав би Мурреям сорому; втім, вирішальним чинником була тут розсудливість і практичність, аж ніяк не мода. Сама Емілі у цьому питанні права голосу не мала. Котрогось дня Лаура й Елізабет радилися кілька годин, чи справити Емілі блузку з тафти (Ільза, до слова, мала три блузки шовкові) і врешті-решт постановили, що ні, до великого розчарування нашої героїні. Проте Лаура наполягла на своєму щодо сукні, яку в думці називала «вечірньою», а вголос — «святковою»; вираз «вечірня сукня» нехибно згубив би її в очах Елізабет. То було дуже гарне плаття тонкого шовку, блідо-рожевого кольору, без комірця (велика поступка з боку тітки Елізабет!), з широкими рукавами, оздобленими буфами, які тепер виглядали б кумедно, але, згідно з тогочасною модою, вважалися гарними й елегантними, як прикрашали плечі юної вродливої дівчини тієї доби. То була найкраща суконка з тих, що Емілі мала коли-будь, а заразом і найдовша — це багато важило в ті часи, коли довга сукня нехибно представляла саме дорослу панну. Така сукня подолом сягала кісточок.