— Чудово! — аж вигукнув пан Карпентер.
— Чудово?! — зумілася Емілі.
— Так, чудово. Саме цього ти й потребуєш. Це навчить тебе ощадливості. Спостерігай життя протягом оцих трьох літ, відтак побачиш, як його можна відтворювати у прозі. Облиш фантазію і вдовольнися (коли вже дала слово!) тим, що описуватимеш людське повсякдення, життя буденне, звичайне.
— Немає такого поняття — звичайне життя, — несподівано заперечила Емілі. — Життя є завжди незвичайним — бодай тому, що змінюється щодня, щогодини, щомиті.
Пан Карпентер з хвилину дивився на Емілі.
— Твоя правда, — сказав поволі, розтягуючи склади. — Однак доросла людина не може не чудуватися, коли чує таку мову з вуст підлітка. І з чого ти виснувала це? Ну гаразд, прямуй далі тією стежкою, яку собі обрала, — ти ж бо вільна…
— Кузен Джиммі сказав, не може бути вільною людина, що має за плечима тисячу предків.
— А люди ще величають його дурнуватим! — буркнув пан Карпентер. — Але бачиш, твої предки, здається, не вимагають від тебе нічого особливого. Ти успадкувала від них лише свій хист, вельми цінний, і маєш змогу спокійно плекати свої здібності. Побачимо: чи зазнаєш поразки, чи…
— …здобуду перемогу, — впевнено закінчила Емілі, закинувши назад свою темноволосу голівку.
— Дай Боже, — мовив пан Карпентер.
Тієї ночі Емілі написала вірша «Прощання з Місячним Серпом» — пишучи, зрошувала його рясними сльозами. Добре їхати вчитися до міської школи, але ж прощатися з милим, улюбленим Місячним Серпом!.. Кожна дрібниця у ньому приросла їй до серця, стала часткою її внутрішньої істоти.
«Не тільки я люблю мою світлицю, і дерева, і пагорби — вони теж мене люблять», — думала Емілі.
Її невелика валіза була спакована. Тітка Елізабет простежила, щоб не забули нічого вкрай потрібного, а кузен Джиммі й тітка Лаура подбали про те, щоб у валізі знайшлися і деякі «непотрібні» дрібнички. Тітка Лаура шепнула Емілі, що знайде там пару ажурних панчох (шовкових навіть Лаура не сміла дати Емілі в дорогу), а кузен Джиммі поклав три книги в шкіряних оправах, ще й конверта з п’ятидоларовою купюрою.
— Щоб могла купити собі те, що припаде тобі до душі, курчатко. Я поклав би й десять, однак Елізабет дала мені лише п’ять у рахунок моєї платні. Боявся, що вона здогадається…
— А можна мені витратити долара на поштові марки Сполучених Штатів, якщо знайду їх у продажу? — занепокоєно спитала Емілі.
— На що тільки захочеш, — з усією лояльністю відповів Джиммі, хоч невтямки йому було, як можна так пристрасно жадати американських марок. Та, якщо люба Емілі прагне купувати марки Сполучених Штатів, — нехай купує.
Наступний день Емілі переживала немовби у сні. Прокинулася рано-вранці, зачула пташку, що виспівувала в гайку Високого Джона… А далі вже їхала до Шрусбері імлистим вересневим ранком. Холодне привітання тітки Рут… чужа школа… вечеря у тітчиному домі — чи могло те все відбутися упродовж одного дня?
Будинок тітки Рут стояв наприкінці головної вулиці, майже за містом. Угледівши його, Емілі одразу вирішила, що це бридкий дім. Однак у Шрусбері венеційські вікна й червоні покрівлі вважалися чи не останнім криком архітектурної моди. Саду перед будинком не було, зеленів лише невеликий лужок. Але за домом, на радість Емілі, росли старі, високі, з густою глицею ялини.
Тітка Елізабет провела у Шрусбері цілий день і тепер, опісля вечері, збиралася додому. На порозі вона подала руку Емілі, наставляючи її, щоб була хорошою, чемною дівчинкою і сумлінно виконувала всі доручення тітки Рут. Емілі вона, прощаючись, не поцілувала, зате голос її, як на тітку Елізабет, звучав навдивовижу лагідно. Емілі ж ледве стримувала ридання — стояла з очима, повними сліз, на чужому порозі, проводжаючи поглядом тітку Елізабет, що верталася до милого, любого Місячного Серпа.
— Заходь, — мовила тітка Рут, — і прошу, не гримай дверима.
Емілі ступила до передпокою.
— Після вечері треба вимити посуд, — сказала тітка Рут. — Віднині це буде твоїм обов’язком. Я покажу тобі, де класти посуд і начиння. Сподіваюсь, Елізабет повідомила, що ти робитимеш мені деякі послуги й тим відшкодовуватимеш своє квартирування у моїй господі.
— Так, — лаконічно відказала Емілі.
Не боялася жодної праці, жодних «послуг», що їх доведеться робити, однак цей тон у черствих, невблаганних устах тітки Рут!
— Твоє проживання буде мені коштувати недешево, — вела далі тітка Рут. — Але ми всі мусимо прилучитися до твого виховання в дусі мурреївських традицій. Я висловлювала думку, що ти повинна вивчитись на педагога і мати про всяк випадок відповідний диплом у кишені.