Емілі стиснула зуби й гулькнула під ковдру.
«Було б йому зосередити думки на місячному світлі й романтизмі, а не зважати на якихось москітів, — подумала вона. — Але ж яку нудьгу нагонить тітка Рут!»
Розділ 7
Попурі
20 вересня 19…
Останнім часом я геть занедбала мій щоденник. Людина, що мешкає в тітки Рут, багато вільного часу не має. Але сьогодні п’ятниця, а я не мала змоги поїхати на вихідні додому, тож, аби втішити себе, далі веду мій щоденничок. Я маю право їздити додому що два тижні, не щотижня. Кожної другої суботи я мушу залишатися тут, адже потрібна тітці Рут для «генерального прибирання». Прибираємо цей будинок безнастанно, коли треба й коли не треба, а в суботу гаруємо вже зовсім без будь-якої потреби, хіба на те, щоб мати після чого відпочивати в неділю.
Нині в повітрі вже відчувається морозний подих. Як би сад у Місячному Серпі не постраждав од приморозків! Незабаром кузен Джиммі почне варити у старому саду картоплю для свиней — і читати вголос свої поезії. Довкола нього зберуться Ільза, Перрі й Тедді, що приїхали додому на вихідні (щасливі створіння!), і Стоп увиватиметься біля дружніх ніг. А втім, не хочу про це думати. Надто сильна проймає мене ностальгія.
Здається мені, я все-таки полюблю Шрусбері й тутешню школу. Хоч Дін мав рацію, твердячи, що я ніде не зустріну другого такого вчителя, як пан Карпентер. Вчуся у наймолодшому класі, на який старші й середні класи поглядають згорда. З них лише кілька учнів спустилися до того, щоб зав’язати зі мною сякі-такі стосунки. Наприклад, Евеліна Блейк, чия найкраща подруга, Мері Карсвел, мешкає разом з Ільзою в пансіоні пані Адамсон.
Я ненавиджу Евеліну. Це безсумнівно. І вона, радше за все, так само ненавидить мене. Ми є інстинктивними ворогинями — дивимось одна на одну, як двоє чужих котів. Досі я нікого не відзначала своєю ненавистю. Тож ненависть є мені чимсь новим, цікавим, відмінним. Евеліна вчиться в середньому класі, вона висока на зріст, гарна на вроду, розумна, з вузькими світлими, проте зрадливими очима. Говорячи, відчутно гугнявить. Має літературні амбіції і вважається найбільшою чепурухою і франтихою в усій школі. Може, й слушно. Та її сукні справляють сильніше враження, ніж вона сама. Дехто критикує Ільзу — мовляв, вона вбирається занадто пишно і поважно, але вона завжди є вищою від своїх уборів. А Евеліна — ні! Щоразу думаєш передусім про її убрання і вже по тому про неї саму. Відмінність полягає у тім, що Евеліна фантазує для інших, а Ільза — для себе. Мушу скласти її портрет, коли краще її пізнаю. То буде приємно, адже стане мені своєрідним відшкодуванням моральних збитків.
Вперше я зустріла її в Ільзи. Рекомендувала її Мері Карсвел. Евеліна поглянула на нас (вона трохи вища від мене і, зрештою, старша на один рік) і промовила:
— О, панна Стар? Я чула про вас від моєї тітки, пані Генрієтти Блейк.
Пані Генрієтта Блейк — це колишня панна Браунел. Я поглянула Евеліні просто у вічі й сказала:
— Не сумніваюсь: Генрієтта Блейк намалювала схвальний мій портрет.
Евеліна засміялася. Не люблю її сміху. Складається враження, мовби вона сміється з людини, а не з того, що ця людина сказала.
— У яких часописах ви друкуєтесь? — солодко запитала Евеліна.
Знає, знає достеменно, що не друкуюсь у жодних. Наразі — так.
— В «Ентерпрайзі», що виходить у Шарлоттетауні, у «Тижневику Шрусбері»… От і все, — відказала. — Я, власне, уклала з ними угоду: отримуватиму двадцять центів за кожну нотатку, надіслану до «Ентерпрайзу», і двадцять п’ять центів на тиждень за дописи у відділ світської хроніки «Тижневика».
Евеліну моя іронія здивувала. «Наймолодші» зазвичай не вдаються до такої зброї. Це привілей «середніх» і «старших».
— Я питала, і то цілком серйозно, про шкільні часописи, — зверхньо пояснила вона. — Часописом нашої школи є «Перо». Це місячник, який видається членами нашого літературного товариства, а належати до товариства можуть лише учні старших і середніх класів. Статті у «Пері» редагуються самими учнями. Властиво, кожний учень нашої школи може подавати до місячника свої твори, але на практиці твори наймолодших у часописі майже не з’являються.
Евеліна є двоюрідною сестрою видавця «Пера». Виголосивши свою промову, вона відвернулася, либонь, подумавши, що вже набридла мені остаточно, — перестала приділяти мені увагу. Лиш коли мова зайшла про сукні та інші убори, знов пустила мені шпильку: