— Нині я повинна оглянути нові моделі. Ймовірно, Джонс уже має пречудові нові суконки. Ця оксамитова хустка, яку ви, панно Стар, носите на шиї, дуже гарно на вас виглядає. Я й сама носила такі хустки (поки не вийшли з моди), адже вони до лиця кожній жінці.
Не зуміла їй відповісти нічого путнього. Приходять мені на думку різні мудрощі, коли вже нема в них потреби. Та, коли відказати треба негайно, слушні думки мене не навідують. Отож, не сказала нічого, лишень посміхнулась зневажливо. І це розсердило Евеліну більше, ніж словесна відсіч, адже згодом я випадково почула її слова: «У Емілії Стар дуже неприродна усмішка».
Примітка. Багато чого можна домогтися тією чи тією усмішкою! Мушу докладно вивчити це питання. Усмішка приязна… усмішка з докором… усмішка недбала… усмішка приваблива… звичайна усмішка чи просто гримаса вуст.
Що ж до панни Браунел (чи пані Блейк), то я зустріла її на вулиці два дні тому. Проходячи повз мене, вона сказала щось до своєї супутниці, відтак обидві голосно засміялися. Дуже лихі в них манери, як на мене.
Тепер я люблю Шрусбері, люблю нашу школу, проте ніколи не полюблю господи тітки Рут. Цей будинок має неприємну індивідуальність. Будинки ж як люди: одних ми любимо, а до інших почуваємо нездоланну відразу. Покої тут чисті, охайні, але що б не поставити чи повісити в них на стіні, все виглядатиме так, ніби має бути не тут, а деінде. Немає тут милих романтичних куточків — таких, як у Місячному Серпі. Моя кімната при ближчому знайомстві кращою не стала — якраз навпаки. Стеля давить мене і гнітить — так низько нависає над моїм ліжком, — а тітка Рут не дозволяє пересунути ліжко. Понад те: була неабияк обурена, коли я їй це запропонувала.
— Ліжко завжди стояло у тому куті, — сказала з притиском. Тим самим тоном вона могла б заявити: «Сонце сходить щодня».
Проте найгірше в «моїй» кімнаті — це так звані картини: олеографії найнижчого ґатунку. Я перевісила їх зображенням до стіни, а тітка Рут, зайшовши до кімнати (вона ніколи не стукає), миттєво це зауважила.
— Емілі, ти навіщо відвернула ті картини?
Тітка Рут полюбляє запитувати: «Навіщо те, для чого се?» Часом я можу їй пояснити, а часом — ні. То був один із випадків, коли не могла пояснити. Одначе мусила відповідати на поставлене запитання. Тут зневажливий усміх не зарадив би.
— Комір королеви Олексадри діє мені на нерви, — мовила я. — А вираз обличчя Байрона на смертному ложі заважає мені готувати уроки.
— Емілі, — озвалася тітка Рут, — ти повинна виявляти хоч трохи вдячності!
Вже ладна була запитати:
— Кому? Королеві Олександрі чи лорду Байрону? — але стрималася вчасно. Натомість повернула всі картини зображенням до наших очей.
— Ти не відкрила мені справжньої причини, через яку відвернула ті картини, — суворо, карбуючи склади, проказала тітка Рут. — Припускаю, ти й не збираєшся її відкривати. Я завжди казала: ти хитра. Першого ж дня, коли побачила тебе у Травневому Гаї, я прилюдно оголосила: ти найхитріша дитина, яку я бачила у своєму житті.
— Тітко Рут, навіщо ти кажеш мені таке? — спитала я, вже виведена з рівноваги. — Чи тому, що любиш мене і хочеш випробувати, чи тому, що ненавидиш і хочеш мене скривдити, чи просто тому, що не можеш не виказувати прикрощів?
— Ти, панно Нахабо, мусиш пам’ятати, що це моя господа. І мої картини ти надалі залишиш у спокої. На перший раз я тобі прощаю, але не раджу тобі повторювати свій учинок. Я викрию справжню причину, чому ти відвертаєш їх до стіни, — будь спокійна, — і твої хитрощі тобі не зарадять!
По тих словах тітка Рут вийшла з кімнати, втім, знаю: хвилину-другу вона стояла під дверима, наслухаючи, чи я, бува, не почну говорити сама до себе. Невпинно стежить за мною, підглядає постійно — навіть коли нічого не каже. Я відчуваю це. І почуваюся, неначе муха під мікроскопом. Ніщо не вислизає з її прискіпливої уваги. А що не вміє вона читати в моїй душі, то приписує мені найгірші думки й наміри, до яких я насправді зовсім не здатна. Саме це дратує мене найдужче.
Невже я неспроможна робити добрі діла, тітко Рут? Я знаю: на твій погляд, неспроможна.
Що цікаво: вона чесна і доброчесна, справедлива і вельми практична. Та не має чеснот, які привертали б до неї серця. Ніколи не відмовиться від розслідування, чому я перевернула ті злощасні картини. Не в силі вона повірити, що я сказала їй правду.
Однак… Могло статися й гірше. Тедді на моєму місці, либонь, назвав би ім’я не королеви Олександри, а самої королеви Вікторії!