Утім, я маю кілька власних малюнків, привезених з Місячного Серпа, і це неабияк мене розраджує. Один подарований Діном. Споглядаючи цей малюнок, я забуваю про королеву Олександру та лорда Байрона.
Одного разу тітка Рут запитала, звідки в мене малюнок. Я сказала. У відповідь вона засичала:
— Не збагну твоєї симпатії до Горбаня Пріста. Що б я робила з таким чоловіком?
Ще б пак: такий чоловік не для тебе, тітко Рут!
Будинок бридкий, моя кімната геть непривітна, але Країна Висот є напрочуд гарною, тож підтримує в моїй душі рівновагу. Країна Висот — це та ялина, що росте за будинком. Так охрестила її, бо всі ялини — навдивовижу високі й стрункі, хоч і скромні, прості. А, крім того, за ялиною видніють узгір’я, видніють крізь просвіт у галуззі дерева — такий вузький, аж ледве помітний. Ті узгір’я також належать до Країни Висот. Коли я сумна, коли почуваюся самотньою, невдоволеною чи надміру амбітною, то сідаю на підвіконня й задивляюсь на цей прегарний краєвид. Ніхто не може довго журитися, дивлячись на темні верховіття, що мало не сягають небесного склепіння. Часом іду під дерева з книжками, сідаю на лавку і вчу уроки, хоч тітка Рут бачить у тому ще один прояв моєї хитрості. Незабаром сутенітиме рано, і я вже не зможу ні навчатися там, ні просто читати. Шкода! Книжки мої набувають там іншого сенсу — іншого, ніж будь-де поза тим розкішним куточком.
У Країні Висот є стільки чарівних куточків! І всі вони сповнені запаху живиці й шуму трав, що їх любовно колихає Велителька Вітрів. А перед самісіньким моїм вікном ростуть дві смереки — при світлі місяця вони виглядають двома понурими відьмами. Коли вітер гойдає смерекове гілля, то виникає враження, мовби ті чаклунки відправляють якісь магічні обряди. Вперше побачивши їх у світлі призахідного сонця, при червонястому одсвіті свічі у шибці, я вперше за час мого перебування у Шрусбері відчула в собі — «промінчик»! Була такою щасливою, що все інше неначе перестало для мене існувати. Отож, і скомпонувала на цю тему вірша.
Як же я прагну писати новели! Я знала, що тяжко буде дотримати слова, даного тітці Елізабет, однак не передбачала, що буде аж так тяжко. І з кожним днем мені дедалі тяжче і тяжче: такі розкішні задуми тиснуться мені до мозку! Та мушу задовольнятися ескізами й словесними силуетами людей, котрих бачу. Створила вже кілька таких силуетів. Маю постійну охоту трохи підмалювати тло, додати кілька потішних деталей, проте вчасно опам’ятовуюсь: обіцяла ж тітці Елізабет писати лише правду. Отже, стримую себе і намагаюсь описувати людей якнайточніше.
Окреслила й силует тітки Рут. Справа захоплива, однак небезпечна. Ніколи не залишаю щоденника чи іншої «книги Джиммі» у своїй кімнаті. Знаю-бо: тітка Рут нишпорить там, коли я виходжу. Тож доводиться мені носити «книги Джиммі» у своєму портфельчику.
Ільза прийшла до мене сьогодні опісля вечері. Готували уроки разом. Тітка щоразу хмурить чоло, як бачить нас удвох. Казати правду, не певна, чи не має вона у даному випадку рації. Ільза така потішна, така кумедна, що здебільшого, замість навчатися, ми голосно і весело сміємось. А назавтра, як ведеться, гірше відповідаємо уроки. До того ж, цей дім є ворогом будь-якого сміху.
Перрі й Тедді подобається у вищій школі. Перрі заробляє на оплату помешкання тим, що наглядає за приготуванням їжі та миє посуд, а на прожиття — тим, що подає до столу. Крім того, отримує двадцять п’ять центів за годину більш тяжкої роботи. Я бачу його рідше, ніж Тедді, хіба тільки суботами й неділями, що їх ми проводимо вдома, у Чорноводді. Статут нашої школи забороняє хлопцям і дівчатам йти разом до школи чи разом повертатися з неї по скінченні уроків. Та учні не зважають на цю заборону. Я теж маю змогу обходити статут, але, подумавши, дійшла висновку, що вчиняти так є незгідним з традиціями Місячного Серпа. Кінець кінцем, тітка Рут щовечора питає мене, чи не проводжав мене додому хтось зі школярів. І здається, я інколи відчуваю розчарування, відповідаючи «ні».
Щиро кажучи, я взагалі не маю охоти прогулюватися з жодним із тих хлопців, котрі охоче прогулялися б зі мною.
20 жовтня 19…
Кімната моя виповнена сьогодні осінніми пахощами, але не вільно мені відчинити вікно. Я б ризикнула зробити це — попри все! — якби тітка Рут не була цілий день у вельми поганому настрої. На вчора припала саме та неділя, котру я мусила відбути в Шрусбері; коли ми зайшли до церкви, я сіла скраєчку лавки, в самісінькому куті. Я не знала, що зазвичай там сидить тітка Рут, а вона подумала, мовби я вчинила це зумисне. Як повернулися додому, вже пополудні, то годину чи й довше читала вона Біблію. Я відчувала, що вона читає її мені на злість, однак не могла утямити, що власне трапилося. Нарешті сьогодні вранці вона запитала мене, чому я вчора так повелася.