21 жовтня 19…
Зійшла сьогодні на один із пагорбів, що їх видно з мого вікна, — на верховині спізнала щирого захвату. Сам лише факт підкорення якоїсь вершини справляє людині величезне задоволення. Краєвид, що відкривається звідти, — розлогий і вельми гарний. Забула про все — про тітку Рут з її хворобливою допитливістю і пронозливістю, про Евеліну Блейк з її претензійним, чванливим тоном, про комір королеви Олександри — словом, про все, що не є сприятливим у моєму житті. Такі розкішні думки тиснулися мені до голови — зліталися, наче птахи. І то були не мої думки. Я не вмію мислити так вільно і так яскраво. Їх навіював мені хтось.
Вертаючись додому, я зненацька почула сміх, що долинав з верхівки ялини край мого вікна. Зупинилася, наче вкопана. Знала: цей сміх — не людський, і, хоча він лунав, як сміх Шекспірівського Пака, — я вже нездатна вірити в існування ельфів. Як багато, одначе, втрачає людина, коли стає недовірком! Хвилину-другу я ще трохи боялася, сама не знаю чого. І раптом збагнула: це ж голос сови! А й справді: дві сови сиділи на гілці й зареготали були, очевидно, з якогось дотепного совиного жарту. Ні, я мушу написати на цю тему вірша, хоч наперед знаю, що не подужаю відтворити весь чар, всю демонічність пережитого щойно моменту.
Ільзу вчора викликали до директора, бо днями вона поверталася зі школи в товаристві Гая Ліндсея. Пан Гарді сказав їй слова, що розлютили її так, аж пожбурила (в нього чи в стіну?) вазон з хризантемами, який стояв на директорському столі. Вазон розбився на друзки.
— Якби не розбився об стіну, то влучив би у вас, — заявила вона при тому.
Не одна зі школярок мусила б гірко розкаюватись, учинивши подібне; втім, пан Гарді приятелює з доктором Барнлі. Й, зрештою, у жовтих очах Ільзи є щось таке, що їй минають речі аж зовсім неприпустимі. Я знаю добре, яким поглядом дивилася вона на пана Гарді, — по тому, як шпурнула в нього вазон. Гнів тоді вже, напевно, її відпустив, зате очі сміялися зухвало й безсоромно — так мовила б тітка Рут. Пан Гарді зауважив, що вона поводиться, мов нерозумна дитина, і мусить заплатити за вазон, який належить до шкільної власності. Це остудило Ільзу до решти: такою-бо прозою геройські чини не увінчуються.
Я насварила її гостро. Адже хтось повинен виховувати Ільзу, ніхто ж не бере на себе такої відповідальності! Доктор Барнлі знай сміється з усього, що вона йому розповідає. Отже, доводиться сварити мені, хоча з тим самим успіхом могла б її сварити й Велителька Вітрів. Ільза ж у відповідь лише сміялася й раз по раз стискала мене в обіймах.
— Емілі, мила, що то був за грюк! Коли я почула його, то вмить охолола.
Минулого тижня Ільза декламувала на шкільному концерті — всі були у захваті.
Тітка Рут сказала мені сьогодні, мовляв, плекає надію, що я стану «провідною ученицею». Всі школярки, які отримують дев’яносто балів зі ста можливих на передріздвяному іспиті, крім того, з кожного предмету отримують не нижче вісімдесяти, іменуються «провідними ученицями» й відзначаються золотими зірками, що їх носять на грудях аж до наступного іспиту. Це висока відзнака, і далеко не кожній школярці вдається її засягнути. Якщо ж зазнаю провалу й «провідною» не стану, тітка Рут буде страшенно розчарована. Тим-то мушу скласти іспит на «відмінно».
30 жовтня 19…
Листопадове число «Пера» вийшло сьогодні з друку. Тиждень тому я надіслала до видавця вірш про сову, але його не надрукували. Зате вмістили вірша Евеліни Блейк — пустого, хоча й претензійного віршика про «осіннє листя», щось подібне до того, як я сама віршувала три роки тому.
Евеліна взялася розраджувати мене перед усім класом; Том Блейк, імовірно, сказав їй про те, що я надіслала вірша.
— Ви не повинні журитися тим, панно Стар. Том каже, що вірш, у кожному разі, непоганий, але, звісно, ще не дотягує до рівня «Пера». За рік чи два ви, безумовно, зможете співпрацювати з нами. Отже, працюйте далі.
— Дякую, — відказала. — Я не журюся. Чим же? Я не римую «вірний» і «спокійний». Якби так римувала, то справді мала би чим журитися.
Евеліна спаленіла аж до кінчиків вух.
— Не виявляй так виразно свого розчарування, дитино, — «від щирого серця» порадила вона.
Однак тему розмови їй довелося змінити.
Для власного задоволення, повернувшись додому, я одразу ж написала критику на вірш Евеліни. За взірець я мала начерк Макколея про безталанного Роберта Монтгомері. Пишучи, я так утішилася, що вже не почувалася ні приниженою, ні зажуреною. Як буду вдома, у Чорноводді, то мушу показати свій витвір панові Карпентеру — реготатиме до сліз, до знемоги!