6 листопада 19…
Нині, гортаючи свій щоденник, я зауважила, що від певного часу перестала занотовувати мої добрі й погані вчинки. Напевне тому, що більшість моїх учинків наполовину добрі, наполовину лихі, й незмога було визначити, до якої категорії належить даний учинок.
Іспити почалися в понеділок уранці. Нині розбирали твори, написані на задану тему. До свого твору я доточила уривок із власного вірша «Морський вітер». Коли я вже відходила від гурту екзаменаторів і ладналася спуститись додолу, де сидять наймолодші учні, мене окликнула панна Ілмер, заступниця директора школи:
— Емілі, а що то за гарні рядки, які ти подала перед своїм твором? Звідки вони у тебе? Чи маєш цілого вірша?
Я була приголомшена і ледве здобулася на відповідь.
— Так, панно Ілмер, — підтвердила майже пошепки.
— Я би хотіла, щоб ти його мені переписала, — мовила панна Ілмер. — Можеш? До речі, хто автор?
— Автором, — відповіла, вже сміючись, — є така собі Емілія Берд Стар. Визнаю, панно Ілмер, — я забула про припис статуту, який передбачає подання перед твором певних віршованих рядків — епіграфу. Тому останньої хвилини мені довелося звернутися до власних поезій.
Панна Ілмер не відказала нічого. Лиш протягом хвилини дивилася на мене пильно-пильно. Це доволі огрядна, середнього віку жінка з правильними рисами обличчя і лагідними, красивими очима.
— Ви й далі хочете, щоб я переписала вам вірша, панно Ілмер? — спитала я, усміхаючись.
— Так, — ствердила жінка, не зводячи з мене погляду, так, наче ніколи доти мене не бачила. — І, будь ласка, перепиши його власноруч, добре?
Я обіцяла їй, відтак спустилася сходами донизу. Спускаючись, мимоволі озирнулася. Вона все ще стояла, не сходячи з місця, й дивилася мені услід. В очах її світилося щось таке, що робило мене щасливою. Я почувалася і гордою, і впокореною одночасно, була у тихому захваті. Ось точний вираз, яким окреслюється тодішній стан моєї душі.
Ах, то був прекрасний день! Що мені тепер і «Перо», і визнання (чи невизнання) Евеліни Блейк?
Сьогодні пополудні тітка Рут вийшла до міста, щоб навідати Ендрю, сина дядька Олівера. Нині він працює в місцевому банку. Мене «прихопила» з собою. Під час відвідин обдарувала Ендрю силою-силенною повчань щодо моральності, харчування й манери вдягатися, зрештою, запросила його до себе на котрийсь із найближчих вечорів. Ендрю ж, бачте, Муррей — отже, він має право переступити поріг, зависокий для Тедді та Перрі. Ендрю — юнак пристойний і миловидий, з рудавим волоссям, що немилосердно стирчить у різні боки.
Попри все, вважаю гостину не цілковито змарнованою, бо пані, в якої мешкає Ендрю, пані Гарден, має прецікавого кота. Той кіт явно мене уподобав — лащився до мене безперестану. Коли ж Ендрю погладив його, ще й назвав «бідолашним котиком», інтелігентне звірятко добряче його подряпало.
— Не можна бути з котами надміру довірливим, — застерегла я Ендрю. — А звертатися до них належить словами ґречними, приємними.
— Фі! — засичала з відразою тітка Рут.
Але кіт є кіт: інтуїтивно він знає, хто чого вартий.
8 листопада 19…
Ночі тепер холодні. Коли в понеділок я повернулася з Місячного Серпа до Шрусбері, то привезла з собою пляшку, що зберігає воду гарячою. Лягаю з нею до ліжка, відтак розкошую контрастом приємного тепла в постелі й хуртовиною за вікном. Тітка Рут, одначе, побоюється, що корок одного разу вистрілить і в ліжку буде справжній потоп. О, це було б так само зле, як випадок минулої ночі. Прокинулася опівночі з блискучим задумом оповідання в голові. Відчувала, що мушу встати й негайно занотувати свій задум на папері. А за три роки матиму право розгорнути його у повноцінну новелу.
Отже, випірнула з ліжка й стала потемки обмацувати стіл, аби знайти свічу. І ненароком перекинула чорнильницю! Це вже зовсім позбавило мене здорового глузду, я нічого не годна була відшукати. Сірники, свіча — куди воно все поділося?! Поставила чорнильницю як належить — денцем на стіл, — але знала, що на столі розпливається велика чорна пляма. Всі пальці мої були замащені чорнилом — не могла доторкнутися ні до чого й не мала чим витерти руки. І чула, безупину чула, як чорнило скрапує на підлогу.
В розпачі я прочинила двері (прочинила пальцями ніг, бо рукою не важилась торкнутися клямки) й спустилася донизу, де витерла руки пічною ганчіркою й віднайшла кілька сірників. Це розбудило тітку Рут; вона, звісно, встала і взялася допитуватись: що сталося, як сталося, чому сталося? Після допиту відібрала в мене сірники, засвітила свою свічу й рушила зі мною нагору. Ох, то була трагічна ніч! Як може така маленька чорнильниця містити так багато чорнила? Там було чи не півлітра, судячи з розміру катастрофи.