Розділ 8
Без доказів
Емілі завжди з неохотою полишала книгарню. Дуже любила запах книжок та свіжовидрукуваних часописів. Якнайчастіше навідувалася до книгарні й нишпорила цікавими очима по часописах, що їх купити не мала за що. Старалася з’ясувати, на якому літературному матеріалі спеціалізується те чи те видання. Особливо її цікавив відділ поезії. Не могла вона згодитись з тим, що більшість віршів, уміщуваних тими часописами, була кращою від її поетичних спроб. А, попри те, всі редакції систематично повертали їй надіслані нею рукописи. Емілі вже використала значну частину марок Сполучених Штатів, куплених за дещицю грошей, отриманих від кузена Джиммі, надсилаючи свої твори до американських часописів. І незмінно вона отримувала у відповідь грубшого, ніж очікувала, конверта. «Сміх сови» відбув уже мандрівку шістьма редакціями, і все без успіху. Та Емілі не втрачала надії побачити його надрукованим. Ранком того дня вона вкотре опустила листа до поштової скриньки побіля книгарні.
«Сьомого разу мені поталанить, адже сімка — то щасливе число», — думала вона, звертаючи на вулицю, де в пансіоні мешкала Ільза. Об одинадцятій чекав на неї іспит з англійської, тож перед тим, як іти до школи, вона хотіла переглянути Ільзині конспекти. Емілі сподівалася, що на всіх іспитах дістане оцінки, котрі загалом дадуть їй не менш як вісімдесят балів. Отже, сьогодні на порядку денному англійська мова. Не сумнівалася, що дістане з цього предмету щонайменше дев’яносто балів. Залишався ще іспит з історії, яка так само належала до її улюблених предметів. Усі плекали надію, що Емілі складе іспити з відзнакою. Кузен Джиммі не на жарт хвилювався, а Дін заздалегідь надіслав їй привітання — так був певен її успіху. Його лист надійшов того самого дня, вкупі з пачкою, що містила Різдвяний подарунок.
«Посилаю тобі невеличке намисто, зняте з мумії давно померлої принцеси, що належала до дев’ятнадцятої династії, — писав Дін. — Імення принцеси — Мена. Надгробок її сповіщає, мовляв, була вона „ніжною і сердечною дівчиною“. Гадаю, суворі боги зустріли її з поблажливою усмішкою, як стала вона перед їхніми очима. Цей скромний оберіг покоївся на її закостенілих грудях понад тисячу літ. Шлю його тобі разом з віками роздумів та любові, якими він обтяжений. Гадаю, то був дарунок від коханого. Як ні, то навіщо ж вона зберігала його на грудях століття й століття? Такою, певно, була її остання, передсмертна воля. Інакше на шию умерлої фараонової дочки наділи б коштовнішу прикрасу.»
Оберіг вабив Емілі своїми таємничими чарами, а водночас вона його остерігалася. Аж тремтіла, чіпляючи його на шию, відчуваючи дотик холодного металу. Все думала про безталанну дівчину-царівну, що носила його за часів єгипетської величі. Яким-то було її життя, її надії та хвилювання?
Тітка Рут, звісне діло, не схвалила Дінового подарунку. З якої речі Емілі має отримувати різдвяні подарунки від Горбаня Пріста?
— Прислав би щось нове, коли вже кортить йому презентувати тобі сувеніри.
— Наприклад, сувенір з Каїру — «виготовлено в Німеччині», — сказала Емілі з удаваною поважністю.
— А хоч би й так, — погодилася тітка Рут, не вчувши у словах Емілі жодної іронії. — От пані Ейерс: отримала від свого брата, коли той повернувся з Єгипту, гарненьке люстерко в золотій рамці з мініатюрним овальним малюнком сфінкса. Паперову овальну картинку вставлено в рамку люстерка, але відокремлено її від власне дзеркальця вузенькою золотою смужкою. Оце я розумію: презент так презент! А цей пошарпаний часом предмет, безсумнівно, коштував Горбаневі Прістові кілька шелягів — не більше.
— Кілька шелягів?! Але ж тітко Рут, невже не здаєш собі справи, що це намисто ручної роботи і що носила його єгипетська принцеса ще до народження Мойсея?
— О, мине ще трохи часу, і ти віритимеш усьому, що наплете тобі Горбань Пріст! — виголосила тітка Рут, явно потішена своїм красномовством. — Я б не носила цього намиста, бувши тобою, Емілі. Мурреї ніколи не носили нікчемної біжутерії. Ти ж не збираєшся почепити його зараз на шию — ні, дитино?
— Почеплю неодмінно, тітко Рут. Адже останній раз його надівали при дворі фараона за доби утиску юдеїв. Нині я матиму його на шиї, танцюючи на вечірці у Кітті Баррет. Яка ж бо різниця! Маю надію, що дух принцеси Мени не навідає мене цієї ночі. А може, вона винуватить мене у блюзнірстві? Але ж не я пограбувала її гробницю! Той, хто це скоїв, ймовірно, взагалі не думав про бідолашну юну принцесу. Коли б не я отримала це намисто, його носила би жінка, також байдужа до першої його власниці. Я впевнена: Мена ще менше раділа б, якби намисто лежало під склом у музеї, виставлене на позір для тисяч допитливих чи й зовсім байдужих, зимних очей. Ні, вона, поза сумнівом, не буде мені заздрити, що нині я носитиму її прикрасу. Ти, царівно Єгипту, чиє царство було розпорошене серед пісків пустелі, неначе вино, розлите по бочках та келихах, — я вітаю тебе крізь довгу плетеницю проминулих віків!