— Ільзо, ти не повинна була… розумієш? Ну, справді…
— Емілі, відчепися, — перервала подругу Ільза. — Ти стаєш сварливою бабою — далебі! Що б таке утнути, щоб це не перейшло у тебе в хронічний стан. Ненавиджу всякий педантизм і будь-які повчання! Годі, мене вже нема — перед школою ще забіжу до книгарні.
Ільза схилилася над книжками, схопила кілька й прожогом вибігла з кімнати. Емілі позіхнула, відклала конспекти. Мала ще з півгодини часу. Можна прилягти на Ільзиному ліжку й трохи відпочити.
Навіть незчулася, як знову сиділа на ліжку, уп’явши круглі від жаху очі в годинник Мері Карсвел: менше п’яти хвилин до одинадцятої, а на дорогу їй потрібно чверть години! Емілі зірвалася з ліжка, схопила пальто й капелюшка, зошит з конспектами й вилетіла з кімнати. Прибігла до школи захекана, здивована тим, що люди оглядаються на неї, придивляються до неї з неприхованою цікавістю. Залишила в гардеробі пальто й капелюшка, відтак побігла до класу, не глянувши в люстро.
Коли зайшла, у класі вмить запанувала тиша, після чого розлігся гучний, невгамовний регіт. Пан Сковіл, високий, худорлявий, елегантний чоловік, роздавав картки з іспитовими завданнями. Одну з карток поклав перед Емілі й запитав поважно:
— А ви, панно Стар, дивилися у дзеркало перед тим, як сюди прийти?
— Н-ні, — вражено відповіла Емілі, відчуваючи, як над нею затяжіла якась невідома загроза.
— Я поглянув би… на вашому місці, — ледве із себе видушив, чи не вистогнав свою фразу пан Сковіл.
Емілі підвелася й попрямувала до дівочої роздягальні. У коридорі зустріла директора, пана Гарді. Директор, побачивши її, зупинився й спантеличено задивився на її обличчя. Що діється, у чому річ? Поглянувши в люстро, Емілі збагнула все.
Понад верхньою губою намальовано було величезні, розкішні чорні вуса, вони заходили аж на щоки, ще й хвацько підкручені були догори. Емілі приголомшено, з жахом дивилася на своє обличчя. Навіщо… як… і хто це витворив?!
Була обурена, озлоблена, скривджена до глибини душі. Й тут увійшла до роздягальні Евеліна Блейк.
— Ти… ти це вчинила! — скрикнула Емілі.
Евеліна дивилася на неї з хвилину, по тому зайшлася божевільним, нестримним реготом.
— Еміліє Стар! Ти виглядаєш, як справжнє городнє опудало. Ти що, ввійшла до класу з тією мазаниною на обличчі?
Емілі стиснула кулаки.
— Це ти вчинила! — повторила вона.
Евеліна вище звела голову.
— Далебі, панно Стар, я такими дурницями не займаюся. Припускаю, це твоя улюблена подруга, Ільза, викинула такого коника, щоб випробувати сталість твоїх почуттів. До речі, сміялася з чогось до сліз, до знемоги, коли прийшла до школи кільканадцять хвилин тому.
— Ільза ніколи б такого не скоїла! — крикнула Емілі.
Евеліна знизала плечима.
— Я б на твоєму місці змила передусім оті вуса, а вже тоді з’ясовувала, хто це вчинив, — промовила спокійно і вийшла з роздягальні.
Емілі змила вуса, тремтячи всім тілом від сорому, приниження та гніву. Таких мук вона досі не зазнавала. Постановила, було, вертатися додому. Проте за хвилину змінила рішення, опанувала себе і, зчепивши зуби, повернулася до класу, тримаючи голову аж надто високо й нарочито поволі ступаючи до своєї лавки. Обличчя її горіло, душа вирувала почуттями. В кутку, схилившись над зошитами, сиділа Ільза. Інші дівчата посміхалися, перешіптувалися. Пан Сковіл мав поважний вигляд, але в тій поважності прозирав осуд. Емілі взяла перо — рука з пером затрусилася над папером.
Якби вона виплакалася, її збурені почуття знайшли б вихід, вихлюпнулися назовні. Та вона заборонила собі плакати. Не буде плакати — і край! Не дасть їм усім побачити, якого глибокого, якого жорстокого зазнала вона приниження. Коли б Емілі разом з усіма посміялася з того лихого жарту, то враз відчула би полегкість, не переживаючи такого пекучого сорому. Але, будучи Емілі, до того ж, не ким-небудь, а Мурреївною, не в силі була сміятися. Всім серцем, всією душею відчувала вона, що її зневажено.
Тепер могла вже сміливо вертатися додому. Іспит з англійської блискуче провалено. Адже втратила двадцять хвилин, і мине щонайменше десять, поки спроможеться тримати перо у тремтячих пальцях. Не могла зібрати докупи розпорошені, гарячкові думки. А завдання були складними, як усі майже вправи, пропоновані учням вимогливим паном Треверсом. У мозку бідолашної Емілі панував невимовний безлад. Написала казна-що, сама не усвідомлюючи, що пише. Коли здала свою роботу і вийшла зі школи, то вже знала, достеменно знала, що не носити їй золотої зірки, тієї омріяної відзнаки. Та не це її хвилювало зараз. Побігла додому, до своєї незатишної кімнати. Тітки Рут, на щастя, не було. Емілі кинулася на ліжко і зайшлася плачем. Почувалася геть розчавленою, ніби над нею вчинили жорстоку наругу, безжально позбиткувалися… Але найдужче мучив її один сумнів, у якому ледве сміла собі признатися.