Емілі не могла залишатися у цій похмурій кімнаті, під низькою, гнітючою стелею, поміж бридких меблів. Могильний вираз обличчя лорда Байрона неначе глузував з її щастя. Тож накинула на плечі плаща і поспіхом рушила до Країни Висот.
Коли переходила кухню, тітка Рут, чимраз більше охоплена підозрами, запитала з неприхованою іронією:
— Що сталося? Чи не пожежа, бува, спалахнула?
— Ні. То в моїй душі спалахнуло полум’я радості, — відказала Емілі, загадково усміхаючись. Зачинила за собою двері й миттю забула про тітку Рут і взагалі про всіх неприємних осіб та всі неприємності. Яким прекрасним був світ, яким чудовим було життя, якою чарівною була Країна Висот! Емілі повагом зійшла на верховину пагорба. Здавалося їй, наче лине на крилах, — не відчувала під ногами землі.
«Позначені справжнім талантом, щирим талантом, непересічним талантом, — стиха проказувала Емілі, повторюючи (і вдосконалюючи) ті неймовірні, п’янкі до запаморочення слова. — Вони просять, аби я й надалі висилала їм свої твори. Ох, якби-то батько міг бачити мої поезії надрукованими!»
Колись у старій домівці в Травневому Гаї батько її, схилившись над донькою, що спала, промовив такі слова: «Буде любити палко, страждати тяжко, зате переживатиме хвилини справжньої слави».
Саме таку хвилину переживала вона тепер. Відчувала радість бодай тому, що жила на світі. Творча наснага, приспана упродовж останніх місяців, завирувала в її душі з новою силою, запалала, немов смолоскип. Враз позбулася усіх хворобливих, гнітючих станів, отруйних думок, ницих підозр. В одну мить Емілі збагнула, що Ільза ніколи б такого не скоїла. І засміялася радісно, втішена цим осяянням.
— Якою ж дурепою була я досі! Якою несосвітенною дурепою! Ну, звісно, ніколи в Ільзи не знялася б рука. Тепер вже немає між нами жодної перепони, все по-старому. Побіжу зараз до неї і скажу їй… Негайно!
Емілі хапливо спустилася з горбовини. Країна Висот підносилася за нею — таємнича у місячному освітленні, немовби оповита чарівною містерією зими. Вона, Країна Висот, перебувала у нерозривній єдності з красою і врочистою зимовою тишею. Несподівано дмухнула Велителька Вітрів, й одночасно в душі Емілі засяяв «промінчик». До Ільзиної кімнати вона вбігла з відблиском «промінчика» на серці.
На щастя, Ільза була сама. Закинула їй руки на шию, притулилася до неї міцно, всім тілом.
— Ільзо, прости мені! — чи не скрикнула Емілі. — Я не повинна була сумніватися в тобі. А все-таки… сумнівалася. Але тепер я знаю… знаю! Ти пробачиш мені?
— Ти, мала козо, — з удаваною похмурістю відказала Ільза.
Емілі невимовно зраділа, почувши це «миле» найменування. Перед нею була колишня, була її Ільза.
— Ох, Ільзо, яка ж я була нещасна!
— Ну-ну, не дуже про те пищи, — сказала Ільза. — Я теж була невесела. Слухай, Емілі, як воно все відбувалося насправді. Того дня я зустріла Евеліну Блейк у книгарні. Ми повернулися до пансіону (Евеліна забула в мене якусь книжку), аж бачимо — ти спиш без задніх ніг. Ти спала так міцно, аж навіть не прокинулася, коли я вщипнула тебе за щоку. Тоді отак, суто для жарту, я взяла олівця і сказала: «Намалювати їй на обличчі вуса — однаково не пробудиться». Евеліна скривила пику і промовила: «О ні, це підло було б — ти не думаєш?» Я бовкнула про вуса тільки жартома, однак протест Евеліни так мене розлютив, що я заявила, мовляв, конче зроблю те, що сказала. Коли ж прокинешся, то поглянеш у люстерко. А ще я вирішила про всяк випадок дочекатися твого пробудження чи й розбудити тебе завчасу і подати тобі люстерко. Але тут нагодилася Кетті Еррол — просила мене піти разом із нею. Отож, я не встигла тебе розмалювати і вийшла з кімнати. От і все, Емілі, — можеш мені вірити. Але потім я картала себе неймовірно — за те, що подала комусь таку негідну ідею. Коли ж побачила, що маєш на мене серце, то просто затялася. То була особлива злість — не шалена, ні — холодна, стримана, проте запекла. Гадала, тобі взагалі не повинна була прийти на розум така підозра — а саме, що я зумисне дозволила тобі зайти до школи з розмальованим обличчям. Отож, я сказала собі: якщо має про мене таку думку, то хай і надалі її дотримується — я не буду її спростовувати. Але зараз я тішуся невимовно, ти, гуско мала, що перестала підозрювати мене у такому паскудстві.
— Ти гадаєш, Евеліна утнула це навмисно?
— Ні. Тобто вона справді на таке здатна, тут сумніватись не доводиться, та я не уявляю, як вона могла це «утнути». До книгарні ми рушили втрьох: я, вона і Кетті. Кетті залишилася в книгарні, а ми з Евеліною пішли до школи — за п’ятнадцять хвилин були вже у класі. Не могла вона встигнути намалювати тобі на обличчі ті кляті вуса! Можна припустити, що це вчинила Мей Гілсон, ота мала чортиця. Саме була присутня, коли я розмахувала олівцем. Мерщій скористалася з поданої ідеї. Так чи так, але Евеліна, як виглядає, тут ні до чого.