Минулого року, влітку, приходив до нас, однак не став заходити до будинку — зупинився на порозі кухні й спитав: „У вас немає моєї Енні?“ Того дня він був лагідний і сумирний, але буває скаженим, несамовитим. Каже, мовби невпинно чує голос Енні, що кличе його. Обличчя нещасного пооране зморшками, виглядає він сивою, цілком сивою мавпою. Але чого не зношу найдужче, то це вигляду його правиці, суціль укритої червоними гнійниками. Ніколи, нізащо в світі не торкнулася б тієї руки. А часом він регоче так моторошно, аж мороз іде поза шкірою. Єдина істота, до якої він не байдужий і про яку піклується, — це чорний пес, котрий завжди обік нього. Подейкують, він ніколи не просить шматка хліба для себе — тільки для вірного свого пса. І якби не пес, то вештався б голодний і виснажений, доки не сконав десь на узбіччі.
Ох, який він мені страшний: коли приблукав до нас, я навіть зраділа, що не зайшов до господи. Як відходив, тітка Елізабет провела його довгим поглядом.
— Замолоду Ферфакс Моррісон був тямущим і привабливим. Подавав блискучі надії, — сказала вона, зітхнувши. — Недовідомі шляхи Господні.
— Саме тому вони такі захопливо цікаві, — озвалася я.
Тітка Елізабет стягнула брови й застерегла мене, щоб я, бува, не стала безбожницею. Таке повторюється щоразу, як я скажу про Господа Бога бодай слівце. Не розумію, чому. Не дозволяє вона говорити про Нього ні мені, ані Перрі, хоч Перрі дуже цікавиться Ним і старається довідатись про Творця якомога більше. Одного разу, в неділю, тітка Елізабет підслухала нашу розмову: я саме оповідала Перрі, яким уявляю собі Всевишнього. Тітка заявила, мовляв, це справжній скандал.
Неправда! Вся проблема у тім, що в мене й тітки Елізабет різні боги. Тільки й того! У всякого свій Бог — так мені видається. Наприклад, Бог тітки Рут — це Бог, що тільки роздає кари її недругам, суддя, що безупину оголошує вироки. Джимові Косгрейну Бог потрібен для того, аби присягатися Його іменням. А тітка Дженні Міллборн ходить в ореолі небесного сяйва, аж променіє — завдяки своєму Богові.
Ну, на сьогодні досить. Згортаю свій щоденник і йду спати. Я знаю: „багато слів розтринькала“ на цих сторінках. Словесне марнотратство — одна з вад мого стилю, гадає пан Карпентер.
— Тринькаєш слова, дитино, розсипаєш їх занадто щедрою рукою. Мусиш навчитися ощадливості й стислості — мусиш неодмінно.
Авжеж, він має рацію, тому в своїх оповіданнях і нарисах я стараюсь дотримуватися його настанов. Але в щоденнику, якого, крім мене, ніхто не читає і до скону мого не читатиме, я волію бути собою й дозволяти собі словесну надмірність.»
Емілі поглянула на свічу: свіча догоряла. Знала, що другої на нинішній вечір вона не дістане. Адже тітка Елізабет намагалася жити за правилами персів та мідійців. Емілі згорнула щоденник, загасила вогонь у коминку, що ледь жеврів, роздяглася й пірнула до ліжка. Відтак загасила й свічу. Покій став помалу наповнюватися аж наче моторошним у своїй білоті одсвітом снігів, що вкрили землю. Так буває тоді, коли місяць закритий хмарами. І ту мить, як Емілі ось-ось мала заснути, блиснула їй щаслива ідея — то був задум казкового оповідання. Юна письменниця притьма вислизнула з-під ковдри. Затремтіла від холоду, але змарнувати такий задум було б непрощенною легковажністю. Тож засунула руку під пухку перину й видобула звідти до половини спалену свічку, що її ховала саме для такої оказії.
Так чинити негоже — що й казати! Слухняні діти так не поводяться. Втім, я ніколи не стверджувала, ніби Емілі — слухняна дівчинка. Я взагалі не пишу книжок про дітей слухняних, і чемних, і вихованих. Ті книжки були б такими нудними, що їх ніхто не читав би.
Емілі засвітила свічку, натягла панчохи, накинула на плечі тепле покривало і, вийнявши з шафи іншу оправлену, з білими аркушами, книгу, заходилася писати при свічці, що пломінцем своїм утворювала маленьку світляну оазу посеред темного покою. Емілі писала, писала, не зводячи своєї чорної голівки, схиленої над папером, години спливали, інші мешканці Місячного Серпа вже бачили третій сон. Вона щулилася від холоду, відчувала неабияку втому, але нібито не здавала собі з того справи. Пекли їй очі, щоки були червоні, аж наче спечені, а слова тулилися й тулилися до пера, як ті вівці до чабана. Коли ж свічка нарешті згасла, Емілі, змушена повернутися до реальності, зідхнула й задрижала всім тілом. Її пройняв несамовитий холод. Годинник показував другу; Емілі почувалася змореною, навіть виснаженою, зате скінчила свою новелу, а була вона найкращою з усіх, доти нею написаних. Задоволена собою, прослизнула до зимного свого ліжка й миттєво заснула під стогони й виття знавіснілої хуртовини.