— Тепер, коли ти виказала все, що в тебе на серці, ти почуваєшся краще — правда ж, курчатко?
Емілі, зітхнувши, присунулася вкупі з кріслом до столу і взялася їсти горіхи. Щойно почавши їсти, відчула, наскільки вона голодна.
— А чи Рут годує тебе досита? — занепокоєно спитав кузен Джиммі.
— О, так. Принаймні у цьому пункті тітка Рут дотримується традицій Місячного Серпа. Кухня в її оселі є справді доброю. Але горіхів катма.
— А ти ж не від того, аби погризти щось перед тим, як лягти в ліжко — хіба ні? Тиждень тому, одначе, ти прихопила з собою до Шрусбері коробку горіхів…
— Тітка Рут по приїзді одразу їх сконфіскувала. Щодня виділяє мені якусь дещицю на десерт після обіду. Але в тім уже немає тієї насолоди, з якою гризеш їх потай, недозволеної години, — правда ж? А що сталося, що ти пильнуєш такої пізньої пори, кузене Джиммі?
— Одна з корів заслабла. Сиджу ось і вряди-годи заглядаю до неї.
— Як добре, що ти не спав, коли я прийшла. Я вже спокійніша, кузене Джиммі. Знаю: ти маєш мене за схиблену.
— Кожен є схибленим на свій лад.
— Добре. Отож, я вертаюсь і проковтну пігулку без нарікань.
— Ти прилягла б на софу й відпочила. А на світанку я відвезу тебе до Шрусбері.
— Ні, ні, це неможливо — з кількох причин. По-перше, дороги о цій порі року недобрі. По-друге, тітка Елізабет неодмінно почує нас, отже, й довідається про все, чого я, звісно, не хочу. Нехай година мого шалу залишиться нашою таємницею, кузене Джиммі.
— То як же ти вертатимешся до Шрусбері?
— Пішки.
— Пішки? О такій годині?
— Таж я прийшла сюди вже поночі. Доведеться мені повторити мою прогулянку в зворотному напрямку. Маю тут у шафі пару старого взуття. Зараз воно придасться мені краще, ніж вечірні туфельки. Геть знищила твій чудовий дарунок у своєму шаленстві! Вдягну й старе моє пальто. У ньому буде мені тепліше. На світанку дістануся Шрусбері. Тільки-но впораємося з усіма горіхами — вирушаю в дорогу.
Кузен Джиммі погодився з доводами Емілі. Була вона юною і сильною, а що менше знатиме Елізабет про ту родинну колотнечу, тим краще для всіх. Відтак зітхнув з полегкістю. А спершу побоювався, що впертість Емілі цього разу не вдасться перебороти.
— Скажи-но, як там твоє писання?
— Пишеться мені добре, хоча зранку в моїй кімнаті страшенно зимно. А втім, байдуже: я так люблю писати! Мрію створити в майбутньому щось насправді гарне і вартісне.
— І створиш. Навіть не сумніваюсь. Тебе ж ніхто не штовхав до криниці!
Емілі вдячно потисла його руку. Вона одна розуміла, що міг би звершити кузен Джиммі, якби не штовхнули його в дитинстві до криниці.
Коли всі горіхи були з’їджені, Емілі перевзулася у старі черевички й одягла старе пальто. Казати правду, то була злиденна одежина, та її молода врода не потребувала ще рам, покликаних ту вроду підкреслювати й уяскравлювати. Виглядала Емілі, мов зірка в убогій, курній хатині.
Кузен Джиммі не зводив з неї очей. Думав, яка вона гарна, щедро обдарована, життєрадісна юна особа і що певні речі, яких їй доводиться зазнавати, є просто ганебними…
— Висока і ставна, — промовив стиха, — як усе Мурреївське жіноцтво. За винятком тітки Рут, — додав після деякої паузи.
Емілі засміялася і скорчила дружню, веселу гримасу.
— Цей випадок буде тяжіти над її сумлінням до кінця року. Та не журися, мій найдорожчий кузене, — у близькому прийдешньому я не вчиню жодної дурниці. А тітка Елізабет подумає, ти з’їв силу-силенну горіхів, доглядаючи за недужою коровою…
— Може, тобі потрібна вже нова книга?
— Ще ні. Останню списала тільки до половини. І кожна нова книга мене мовби гнітить — я ж бо не можу наразі писати новел. О, якби знову могла, кузене Джиммі!
— Свого часу зможеш, обов’язково зможеш, — утішав її Джиммі. — Не втрачай терпіння — і дочекаєшся. Не жени гоном нічого в житті — й те, чого прагнеш, само до тебе прийде.
Відтак випустив Емілі й зачинив двері. Загасив свічки — всі, крім одної. По тім проказав голосно, у захваті від того, що Елізабет його не чує:
— А Рут Даттон нехай забирається до… — не стало йому відваги, — до… неба!
Емілі верталася до Шрусбері при місячному світлі. Дорога була гарною, понад усяке сподівання. Емілі ж була однією з тих «невільниць краси», про яких співають у пісні, мовляв, вони «панують над світом». Відчувала неабияку втому, але в такому стані ми незрідка сприймаємо навколишні явища і переживаємо наші почуття сильніше й гостріше. Мислила вона жваво, чітко. Снувала видива і марення, що наче несамохіть розгорталися в її нестримній уяві, компонувала діалоги блискучі й дотепні — хвилинами бувала собою, своїм хистом приємно здивована. Життя було прекрасним і захопливим, а її саму аж розпирала внутрішня життєвість, молода і навальна. Простувала вона самотою, але самотньою аж ніяк не почувалася.