Крокувала, уособлюючи, за давньою своєю звичкою, все, що бачила навкруги.
— Людина, втрачаючи легковір’я, втрачає надто багато, — промовила сама до себе. Подумала, що це доволі мудре зауваження, тож закортіло їй якнайшвидше опинитися біля столу в своїй кімнатці, аби мерщій занотувати влучний вислів.
Отже, змивши з душі гіркоту в чарах весняної ночі, надихавшись свіжого, цілющого повітря, відживившись напруженим духовним життям, Емілі врешті добулася до господи тітки Рут. Узгір’я були вже залиті пурпуром сонця на сході. Дівчина була певна, що надвірні двері застане ще зачиненими на ключ. Аж ні: клямка подалася, двері відчинилися, й Емілі зайшла до кухні, де тітка Рут саме розпалювала у печі вогонь.
Дорогою Емілі придумала цілу низку привітань, відповідних моментові. Але, ступивши до кухні й уздрівши тітку Рут, вона миттєво забула всі заздалегідь приготовані формули. Натомість їй спало на думку щось геть незвичайне:
— Тітко Рут, я повернулася, щоб сказати… Я прощаю тобі, але щоб це більше не повторилося!
Казати правду, пані Рут Даттон відчула велику полегкість, угледівши на порозі племінницю. Вона побоювалася Елізабет і Лаури (суперечки між Мурреями бували грізними!), а, крім того, вона потерпала, що Емілі може рушити до Місячного Серпа у тонких туфельках і благенькому пальтечку. Лихою жінкою Рут Даттон, властиво, не була — була нерозумним, вкрай упертим створінням, яке замірилося видресирувати жайворонка. Переживала щиро, що з її вини Емілі може застудитися й по-справжньому занедужати на сухоти. Коли ж дівчина вирішить за жодних обставин не вертатися до Шрусбері, то люди почнуть пліткувати, а Рут Даттон не зносила пліток, якщо сама ставала їх персонажем. Тим-то, не довго думаючи, постановила, що ліпше буде не почути зухвалого «привітання» небоги.
— Ти що, провела ніч на вулиці? — терпко запитала вона.
— На вулиці? Ні, звичайно. Я ходила до Місячного Серпа, погомоніла з кузеном Джиммі, попоїла горіхів і ось вернулася, як бачиш, назад.
— Ти бачилася з Елізабет? А може, з Лаурою?
— Ні. Вони спали.
І знову пані Даттон зітхнула з полегкістю.
— Ти вкотре засвідчила велику свою невдячність, Емілі, — проказала вона крижаним тоном. — Але прощаю тобі цього разу… — і зненацька запнулася. Хіба ж не були ті слова промовлені хвилину тому? І, поки встигла обміркувати інше речення, Емілі вже зникла, вибігши по сходах нагору. Пані ж Рут Даттон залишилася стояти з неприємним чуттям половинної перемоги, якщо взагалі доречно говорити про якусь там її перемогу.
Розділ 11
Радість і смуток
Шрусбері, 28 квітня
«Суботу й неділю провела у Місячному Серпі, до Шрусбері повернулася сьогодні ранком. Тужу за своєю домівкою. Понеділками тітка Рут ще незносніша, як зазвичай, чи, може, мені так видається через контраст між нею, з одного боку, та тіткою Лаурою й тіткою Елізабет з другого. Кузен Джиммі був таким же милим, приємним, як завше. Кілька разів озивався до мене так дивно, як тільки він спроможний. Був трохи сумний, бо молоді деревця, ним посаджені, вмирають — зашкодили їм зима, та ще й попелиця. До того ж, ніяк не може умовити тітку Рут запровадити деякі зміни в господарстві, що, на думку Джиммі, є конче потрібними. Але тітка є запеклою консерваторкою і не пристає на новизну, навіть якщо вона очевидно сприяє покращенню господарських справ. А я, признатися, тішуся в душі, що вона не погоджується. Я все люблю у нашому Місячному Серпі й прагну, аби все лишалося так, як нині.
Коли вдалося мені вирвати кузена Джиммі з його турбот, з його зажури, ми разом переглянули каталог Карлтона, радячись, що вибрати за два долари, рівноцінні „Сміхові сови“. Складали сотні комбінацій для квітів у клумбах, і треба сказати, ця насолода коштувала б не одну тисячу доларів, аж нарешті скомпонували подумки довгий, вузький квітник з айстр і лаванди, облямований гвоздиками. То буде надзвичайно красиво, відтак у вересні майбутнього року я споглядатиму цю красу й думатиму, що це вийшло і з моєї голови теж!
Тим часом зробила ще один крок у напрямку до письменницького Олімпу. Минулого тижня „Жіночий тижневик“ прийняв до друку мою поезію „Велителька Вітрів“, а заплатив мені двотижневою передплатою на цей часопис. Готівкою, отже, мені ще не платять, але й на те прийде час (я переконана!). Мушу якнайшвидше роздобути чимало грошей, аби сплатити тітці Рут за проживання й утримання все до цента. Поверну їй геть усі кошти, що їх витратила на мене. Тоді вже, либонь, не колотиме мені очі тими жертвами, на які вона йде заради мене, невдячної! Немає-бо дня, щоб вона мені про те не нагадувала. „Ні, панно Бітті, цього року не зможу дати такого великого внеску на місію, бо витрати мої суттєво збільшилися“. „О так, пане Моррісон, ваші тканини справді чудові, але цьогоріч я не в змозі справити собі шовкової сукні“. „Цей покій аж волає про оновлення, шпалери вже зовсім пошарпалися, та впродовж наступного чи навіть двох наступних років про це годі й мріяти“. І так безперервно!