— А як пуститься дощ? — запитала Ільза, котрій ідея спати на сіні подобалася менше, ніж Емілі.
— Дощу не буде, на небі ані хмаринки.
Отже, піднялися на верх стогу, повалилися на м’яке запашне сіно й аж тоді зітхнули з полегкістю і насолодою. Понад ними простиралося небо — ясне, ще літнє небо, що ледь рожевіло від призахідного сонця. Ластівки пурхали над їхніми головами. Вдалині малювалася темна смуга лісів. Навколо ні душі. Настрій у подруг був прегарний (заборонена насолода виявилась надзвичайно сильною), почувалися несказанно щасливими й сміялися просто так, без видимої причини.
— Це здається мені неймовірним, — пошепки говорила Емілі. — Так мені добре, так розкішно, аж хвилинами серце проймає біль. Боюся мовити голосно, щоб не сполохати цих чарів. Удень ми гнівалися на того зануду, на того незносного буркуна з його політичними теоріями. Дурненькі! Адже він не існує — не існує, і квит. Принаймні у цьому, у теперішньому світі… Ось я чую, як Велителька Вітрів легкими, майже нечутними кроками вибігає на узгір’я. Вона є справдешньою відьмою, коли налітає з півночі; самотнім шукачем долі-щастя, коли з’являється зі сходу; усміхненою вродливою дівчиною, коли прилітає з заходу; а нині я відчуваю її повіви з півдня — повіви крилатої доброї чарівниці.
— Слухай, звідки у тебе такі думки, такі образи? — спитала захоплена уявою подруги Ільза.
Подібні запитання щоразу, невідомо чому, справляли Емілі прикрість.
— Не знаю, самі на розум приходять, — відказала вона лаконічно, ледь не брутально.
Ільзу розсердив її тон.
— На Бога, Емілі, не будь уразливою бабою! — вигукнула вона.
Тож на хвилину затремтів, захитався в своїх підвалинах той чарівний світ, у якому перебувала нині Емілі. Однак…
— Не сварімося тут, — попросила вона. — Щоб одна із нас не скинула другу зі стогу.
Ільза пирснула зо сміху.
Сміятися щиро і бути при тому розгніваним — річ неможлива. Таким чином, ця неповторна, розкішна ночівля просто неба не була зіпсована сваркою. Розмовляли стиха про шкільні секрети, звіряли одна одній свої мрії та острахи. Розмовляли навіть про своє майбутнє заміжжя. Не повинні були — звісна річ! — а все ж розмовляли. Ільза песимістично оцінювала свої шлюбні перспективи.
— Хлопці люблять мене як товариша, друга, однак сумніваюсь, аби хтось закохався в мене.
— Дурниці, — втішала подругу Емілі. — З десяти хлопців дев’ятеро закохані в тебе.
— А мені до душі припаде отой десятий, — замислено відказала Ільза.
Гомоніли чи не про все, про що лиш можна гомоніти. Кінець кінцем, заприсяглися одна одній, що яка з них помре першою, то вернеться на землю до другої, якщо це буде хоч трохи здійсненним. О, скільки подібних обітниць пролунало на землі, відколи на ній живе людина! Та чи бодай одну з них було виконано?
Врешті-решт Ільзу зморило на сон. Та Емілі сон не брав — не відчувала навіть потреби у сні. Відчувала потребу лежати отак, горілиць, і споглядати зорі, насолоджуватись чарами цієї розкішної ночі. Коли ж виплив місяць — округлий, величезний, променистий — захват Емілі посилився до такої міри, аж сльози потекли з очей, сльози щастя і вдячності Творцеві. Як добре, що Ільза спить. Жива, активна присутність найдорожчої навіть людини їй, Емілі, зараз небажана. Нині вона самодостатня — не тужить ні за любов’ю, ні за дружбою, ні за іншими почуттями, що зв’язують людину з людиною. Її щастя, її блаженство є досконалими, замкненими у власному просторі. Такі хвилини трапляються в людському житті надзвичайно рідко, та, коли вже трапляються, є невимовно прекрасними — неначе дочасне й скінченне враз вивищується до вічного й нескінченного, мовби людство на мить підноситься до Божественних високостей, а всяка бридота зникає зі світу, поступаючись місцем красі, самій лиш красі. О, краса! Емілі аж тремтіла, вимовляючи це чарівне слово. Любила красу понад усе, а нині була нею виповнена, як ніколи. Боялася зайвий раз поворухнутись чи дихати глибше, щоб не перервати цей плин краси, який поймав усю її істоту. Життя уявлялося їй чарівним інструментом, що на ньому душа її вигравала небесні мелодії.
— Боже, сподоб мене стати гідною цієї краси, сподоб мене, Господи! — молилася вона. Чи стане вона колись достойною свого покликання, чи спроможеться передати людям, бодай приблизно, зміст «Божественного діалогу»? Передати — мусить, не має вона права поховати його в собі. А світ — чи дослухається… чи зрозуміє… чи відчує? Лиш тоді відчує, коли вона подужає точно відтворити правду життя, іншим переказати те, що було їй сповірено. І байдуже, хвала від людей чи хула, слава чи неслава! Вона-бо жриця краси, лиш йому, божеству краси, вона у житті слугуватиме.