Заснула в піднесеному, безжурному настрої. Снилося їй, наче вона є Сафо, славетною еллінською поеткою, що стрибає в море зі скелі. Відтак пробудилася і з подивом зауважила, що лежить попід стогом, а нагорі, на стозі, сидить Ільза і дивиться на неї допитливими очима. На щастя, доволі багато сіна сповзло донизу разом із Емілі, тож Емілі не постраждала. Мала підстави промовити зі сміхом:
— Бачу, попри все, я таки вціліла!
Розділ 13
Пристань
Якщо ти засинаєш під гімни богів, а прокидаєшся внаслідок падіння зі стогу сіна, то є в тім щось образливе, навіть принизливе. Та завдяки цій пригоді дівчата побачили схід сонця над храмовою вежею, а для цього варто було пожертвувати кількома годинами сну.
— Врешті-решт я ніколи не думала, що павутиння, скупане у вранішній росі, може бути аж таким гарним. Подивись-но, Ільзо, — ось воно розтягненяяяе на цих високих, гінких травах.
— Мусиш як стій написати про павутиння вірша, — кисло відказала Ільза, адже її настрій таки зіпсувався після переляку, якого вона зазнала через падіння Емілі.
— Як там твоя нога?
— Добре. Але голова — геть мокра.
— У мене так само. Що вдієш: роса, Ільзо! Зараз надінемо капелюшки, а згодом сонце висушить нам волосся за кілька хвилин. Добре, що так рано вирушаємо нині в дорогу. Повернемось у лоно цивілізації тоді, як треба буде знов показатися людям. Ільзо, присягнися, що нікому й словом не обмовишся про нашу ночівлю. Була вона просто розкішною, але залишатиметься розкішною тільки доти, доки ніхто про неї не знатиме. Пригадай-но наше купання при світлі місяця!
— Люди мають цілком ідіотичні погляди на життя, — пробурчала Ільза, зсуваючись зі стогу на землю.
— Ой, поглянь на храмову вежу! Їй-бо, такої миті можна стати сонцепоклонницею.
Справді: сонце на сході дедалі сильніше забарвлювало рожевим і небокрай, і вежу церкви.
— Світ щодня є молодим упродовж кількох хвилин: як сходить сонце, — у захваті прошепотіла Емілі. Відтак дістала з торбини «книгу Джиммі» й занотувала новонароджений афоризм.
І знов, мандруючи, вони стикалися з тими самими проявами людської вдачі: одні відмовляли чемно, інші — брутально, ще інші підписувалися так неохоче, аж Емілі думала: краще б уже відмовили. Однак загалом приємно провели дообідній час, і це відчуття приємності неабияк посилилося, коли щедрий обід у гостинній фермі наповнив їхні зболілі від голоду шлунки.
— Чи не стрічали ви часом дорогою самітньої дитини? — спитав господар ферми вже по обіді.
— Ні. А що — пропала дитина?
— Малий Аллан Бредшоу, син Вільяма Бредшоу, зник безвісти. У вівторок ранком вийшов із дому, наспівуючи, й досі не повернувся.
Емілі з Ільзою в жасі перезирнулися.
— Скільки ж йому літ?
— Сім. Єдина дитина в сім’ї. Кажуть, його бідолашна мати у напівпритомному стані. Чоловіки містечка — всі як один — вирушили на пошуки. Дарма: шукали два дні й не знайшли.
— Що ж могло трапитись? — запитала Емілі, бліда від жаху.
— Таїна! Очевидно, заблукав і поночі не зміг відшукати дорогу додому. А що ніч проти середи була досить холодною, то, мабуть, перемерз і віддав Богові душу. Його мати думає так само, через те нещасна у такому глибокому розпачі. На жаль, радше за все, вона має слушність.
Ця біда не давала Емілі спокою. Йдучи в парі з Ільзою від ферми, ні на секунду не забувала про безталанну матір. Де ж притулився той зниклий хлопчик? Де провів ніч, під час якої вона розкошувала під зоряним небом на запашному сіні? Та ніч холодною не була, проте наступної тендітна, слабка дитина, ще й без теплого одягу та їжі, вочевидь не переживе.
— Боже правий, не можу я цього знести, це понад мої сили! — простогнала вона.
— Страшно! — хрипким голосом, зі сльозами в очах вторувала їй Ільза. — Але тут ми нічим не зарадимо. Тож нема чого й думати про це. Ох, — тут Ільза від злості аж тупнула ногою, — батько мав слушність, не віруючи в Бога. Чи могла би трапитись така нечувана кривда, якби на небі справді був Бог — принаймні порядний, справедливий Бог?
— Бог непричетний до того, що сталося, — впевнено відповіла Емілі.
— Як це? Таж він повинен був це лихо відвернути! — викрикнула Ільза, яка страждала тієї миті так тяжко, аж прагнула цілий всесвіт притягти до відповідальності за свій та чужий біль.