Тітка Лаура не відповіла нічого.
Як би я хотіла, щоб пані Кент перестала ненавидіти мене! Болить мені таке ставлення з боку матері Тедді. Чому — не знаю. От Дін не менш близький мені, як Тедді, а мені однаково-однаковісінько, чи люблять мене всі Прісти, разом узяті, чи терпіти не можуть.
19 жовтня 19…
Ільза і ще семеро кандидаток були обрані до Спілки Шкільної Молоді. Я отримала «чорну кульку» — себто відмову. Про це сповістили нас у понеділок.
Знаю, хто приклав до цього руку: Евеліна Блейк. Ніхто інший не голосував би проти мене. Ільза упала в лютість. Подерла на дрібненькі клаптики повідомлення про підсумки голосування й відіслала їх секретареві, вкупі з короткою заявою про відмову від членства у Спілці.
Евеліна зустріла мене сьогодні в гардеробі й запевнила, ніби голосувала за Ільзу й за мене.
— Хіба хтось твердив, що все було інакше? — спитала я, щосили наслідуючи тітку Елізабет.
— Ільза твердить, — відповіла Евеліна. — Дуже нечемно через те зі мною повелася. А хочеш знати, кого я підозрюю у тій «чорній кульці»?
Я поглянула їй просто в вічі.
— Зайве. Я знаю, хто це вчинив, — цього знаття мені досить.
Відтак повернулася на підборах і повагом відійшла.
У Спілці незадоволені результатами виборів. Але припускаю, — хтось висловився в тому дусі, що це непогані ліки на Мурреївську пиху.
Сьогодні новина дійшла до вух тітки Рут, і вона взялася допитуватись, чому саме я отримала «чорну кульку».
5 листопада 19… Місячний Серп
Тітка Лаура і я присвятили нинішнє пообіддя науці маринування корнішонів. Тітка Лаура є навчителькою, я, відповідно, ученицею. Підсумок такий: тітка Елізабет мусила визнати, що не може відрізнити мій маринад від маринаду тітки Лаури.
Вечір був чарівний. Гуляла самотою в саду. Хіба коти мені товаришували. Стоп у присмерку нагадував тигреня. Майк — стрункий, сріблястий, граційний… Стоп знає собі ціну: не водиться аби з ким і забагато ніколи не спілкується. Повітря було таким чистим, аж п’янким. Ходила біля сонячного годинника й почувалася невимовно щасливою. А ще певною — конче певною того, що майбуття належить мені. Минуле ж, без сумніву, є моєю неподільною власністю. Я мала враження, наче мешкаю тут від незапам’ятних часів і є часткою всієї любові, всього існування у Місячному Серпі. Мені здавалося, що житиму вічно, вічно, і край, інакше кажучи — я певна була у своїй невмирущості. Не вірила у безсмертя, а відчувала його.
Підійшов Дін. Опинився коло мене ще до того, як я зауважила його присутність.
— Посміхаєшся, — озвався він. — Люблю спостерігати за жінкою, що посміхається до своїх думок. Це, безумовно, означає невинність її думок і мріянь. Чи гарним видався день, чарівна панно?
— Дуже гарним. А найприємнішим даром цього дня є нинішній вечір. Я така щаслива, Діне, — щаслива вже тим, що живу на світі. Неначе пливу небесним океаном, поміж мільярдів зірок. Жадаю, щоб такий настрій тривав якнайдовше, коли вже не може тривати вічно. Я певна себе, певна свого майбутнього. Не боюся нічого. Не буду почесним гостем на бенкеті життя, буду діяльним учасником свята, братиму участь у творенні його, у приготуванні до учти…
— Як побачив тебе хвилину тому, ти виглядала, ніби ворожка, що ворожить на долю, — сказав Дін. — Знаєш, твоя шкіра — як пелюстки нарциса. Ти можеш прикласти до свого обличчя білу троянду — і витримати це порівняння. Небагато жінок можуть похвалитися такою шкірою. Знаєш, Зіронько, — ти не дуже вродлива. Але твій вигляд навіває людям думки про красу, а це рідкісний дар, якого позбавлені чимало жінок, чия врода видається досконалою.
Я люблю Дінові компліменти. Вони-бо такі відмінні од тих, які промовляють інші молодики. А ще люблю, як мене хтось називає жінкою.
— Я стану геть марнославною під впливом твоїх компліментів, — зауважила я.
— Ні, від цього тебе убезпечить почуття гумору, — заперечив Дін. — Жінка, наділена почуттям гумору, ніколи не захворіє на марнославство.
— Невже це риси несумісні?
— Безперечно. Жінці, обдарованій почуттям гумору, нікуди сховатися від своєї немилосердної тверезості. Вона не може вважати себе звабливо-таємничою. Не тане від розчулення, викликаного власною особою. Не варто й заздрити такій жінці: вона позбавлена ілюзій щодо себе самої.
Ці доводи, втім, не здалися мені аж надто переконливими.
Найближчої зими Дін подорожувати не збирається. Коли не маю змоги поспілкуватися з ним бодай раз на два тижні, життя уявляється мені тьмяним і нецікавим. Часом він буває таким промовисто мовчазним і тихим. От і нині був таким — декілька довгих хвилин. А по тім розповідав про далекі країни, про величезні базари Сходу. Далі знов гомоніли про мене, про моє навчання, про мої плани на майбутнє. Я — ніде правди діти — відчуваю симпатію до людей, котрі від часу до часу дають мені змогу поговорити про власну персону.