— Сьогодні, скінчивши з маринуванням корнішонів, я прочитала низку поезій пані Бравнінг. Цього року її твори входять до шкільної програми з літератури. Моїм улюбленим твором є «Онора». Героїні, Онорі, я співчуваю значно більше, ніж сама пані Бравнінг.
— Ще б пак, — відказав Дін, — адже ти є істотою наскрізь чуттєвою. Ти похитнула би небо заради своєї любові, подібно до того, як це вчинила Онора.
— Я не хочу кохати. Кохати — означає бути невільницею, — промовила я.
А промовивши, відчула сором, адже зрозуміла, що сказала це тільки для того, аби щось відказати, і ще для того, аби постати в очах Діна мудрою і глибокодумною. Насправді я не вірю, що кохання конче означає неволю — у кожному разі не для Мурреїв. Але Дін сприйняв мої слова серйозно.
— Що ж, коли всі ми мусимо бути невільниками на сьому світі, — зітхнувши, сказав Дін. — Кожен із нас є невільником чогось або когось. Ніхто не вільний! Може, зрештою, дочко Зір, любов є найлагіднішим, найменш суворим тираном, не таким жорстоким, як ненависть чи страх, чи обов’язок, чи самолюбство, чи гординя… А, до речі, як тобі вдаються любовні епізоди у твоїх новелах?
— Ти забуваєш: мені ще не вільно писати новели. Скоро, втім, заборона мине. Згадай: ти обіцяв мені допомогу. Казав, що навчиш мене надавати любовним епізодам справді художньої форми…
Я проказала це весело, напівжартома. Але Дін ту мить споважнів.
— Ти вже готова сприймати науку? — запитав, наближаючи своє обличчя до мого.
Мені здалося, — він мене поцілує. Я зашарілася й — дивна річ! — миттєво згадала про Тедді. Не знала, що відповісти, відтак схопила Стопа й заховала обличчя в його м’якому прегарному хутрі. Як стій з’явилася тітка Елізабет — запитала, чи маю на собі теплу шаль. Шалі я не мала, тож зайшла до будинку, а Дін попрощався навздогін та й відійшов. Я ще спостерігала за ним з вікна моєї кімнати — страшенно було мені його жаль! Коли ми разом, так мені добре, що геть забуваю про Дінові турботи, болі та смутки. А проте в його житті, без сумніву, задосить журби й сторін, мені зовсім незнаних. Я заповнюю лиш невеличкий куток його душі. Поза тим панує там, либонь, страхітлива пустка.
11 листопада 19…
Новий скандал через Емілі з Місячного Серпа та Ільзу з Чорноводдя! Хвилину тому я мала вкрай неприємну розмову з тіткою Рут, і ось мушу переказати її на папері, щоб видалити гіркоту зі свого серця. Знов буря у склянці води, знов буча — через дрібницю, через ніщо!
Минулого вівторка я провела в Ільзи цілий вечір. Студіювали разом історію англійської літератури. Напрацювалися досхочу, до втоми, й близько дев’ятої я зібралася йти додому. Вечір був гарний, тихий і теплий. Пансіонат, у якому мешкає тепер Ільза, розташований в парку. З вікна Ільзиної кімнати видно мальовничий місток.
— Прогуляймося трохи, перед тим, як рушиш додому, — запропонувала Ільза.
Я погодилася. Звісно, я не повинна була йти на ту прогулянку, а мусила повернутися додому й лягти спати, як належить порядній сухотниці, що дбає про своє здоров’я. Попри те, пішла. То були чудові хвилини… Ми вслухалися у посвист вітру, що гуляв над околишніми узгір’ями. Ялини й сосни шуміли урочисто. Ялини й сосни завжди приязні до нас, однак не звіряють нам стільки таємниць, як тополі та клени. Ялини й сосни головними своїми таємницями не діляться ні з ким, не зраджують сокровенного знання, береженого ревниво і пильно. Тим самим вони, певна річ, набагато цікавіші, як інші дерева.
Все узгір’я неначе співало — ніжними, тихими голосами. Повітря напоєне було розкішними пахощами. У наші серця вселився якийсь ідеальний, неземний спокій. Чого ми тільки не говорили одна одній, у чому тільки не признавалися! Назавтра я вже розкаювалася в тім — аякже! Хоч Ільза є повірницею без догани й чужих секретів ніколи не розголошує, — все одно: не в традиціях Мурреїв оголювати свою душу перед будь-ким, навіть перед найближчим другом. (То сутінки й запах живиці схиляють нас до незвичайних дій та вчинків…) Розмовляли й бавилися прегарно, адже Ільза є такою веселою, неперевершеною товаришкою! Нудитись в її товаристві — річ немислима. Прогулянка видалася просто чарівною, але хоч-не-хоч треба було вертатися, отож, ми повернули в бік оселі тітки Рут — Ільза зголосилася мене провести. На розі несподівано зустріли Тедді та Перрі. Перекинулися кількома слівцями, йдучи в тому самому напрямку, а тоді хлопці простилися й попрямували на політичні збори, куди, власне, й верстали путь. О десятій я вже лежала в ліжку і спала сном праведниці.