Але хтось бачив нас чотирьох, як переходили через місток. Назавтра відомо було у школі, що ми зустрілися в парку, а третього дня вже ціле місто обговорювало ту «прогулянку вчотирьох». Подейкували, ніби хтось бачив нас, тобто Ільзу й мене, як вешталися парком з двома парубками аж до півночі. Поголос не забарився дійти до вух тітки Рут, яка зажадала сьогодні від мене докладних пояснень. Я сказала їй правду, але, звісно ж, вона мені не повірила.
— Ти ж бо знаєш, тітко Рут, що у вівторок я прийшла додому о дев’ятій сорок п’ять.
— Я вірю, що мої знайомі у чомусь помилилися, — пролунала відповідь. — Але щось таки трапилося, бо з нічого така поголоска виникнути не могла. Диму без вогню не буває. Емілі, ти йдеш слідами своєї матері!
— Не чіпаймо пам’яті моєї матері, тітко Рут, — її вже немає серед живих. Йдеться про інше — ти віриш мені чи ні?
— Я не вірю, що це був такий переступ, як твердять очевидці, — промовила тітка Рут із деяким ваганням. — Але ви дали поживу людським язикам. І зрештою, ти маєш бути готовою до всього, коли вже водиш дружбу з Ільзою Барнлі та молодиком такого покрою, як Перрі Міллер. От Ендрю: просив тебе піти з ним на прогулянку минулої п’ятниці, — я чула, що ти йому відмовила. Ну звісно: його товариство є для тебе занадто пристойним!
— Атож, — відказала я. — Саме про це й мова. Немає приємності там, де є надмірна пристойність.
— Зухвалість і дотепність — це різні речі, моя панянко, — суворо й повчально виголосила тітка Рут.
Бог мені свідок: я не збиралася бути зухвалою, але нудить мене повсякчас дріботіти по п’ятах Ендрю. Взагалі, Ендрю поступово стає моєю великою проблемою. Дін відає так само добре, як і я, що за гра тут грається.
І коле мені очі моїм рудоволосим залицяльником…
Тітка Рут вийшла з кімнати — не захотіла чути нічого більше.
Я, може, навіть любила б отого сердешного Ендрю, якби ціла родина Мурреїв не нав’язувала мені його всіма можливими способами. Знаю: вони хочуть, аби я заручилася, заручилася до того, як досягну віку, в якому дівчина може втекти з молодиком чи зі школи, чи з рідного дому, і бачать єдиний мій порятунок в Ендрю Мурреї.
Як слушно каже Дін, ніхто у нашому світі не вільний, а якщо вільний, то принаймні нечасто, лічені моменти в житті. Мої хвилини свободи — це зблиски «промінчика» чи такі події, як спілкування з вічністю тоді, вночі, просто неба на стозі сіна. А поза тим усі люди є невільниками чогось: традиції, етикету, амбіцій, стосунків, обов’язку перед рідними… Тепер мені видається, ніби найтяжчою неволею є саме залежність од власної родини.
Місячний Серп, 3 грудня 19…
Сиджу тут, у своїй кімнаті, побіля коминка, де з ласки тітки Елізабет весело палає вогонь. Такий вогонь є завжди гарним, але стократ гарнішим є під час хуртовини, що шаленіє за вікнами. Таку ніч я описала була у своїй книзі «від Джиммі». Як я тішуся, що тут, у цьому затишному покої, все належить мені, все мені до вподоби. Ні на хвилину не можу відчути себе вдома у тій кімнаті в Шрусбері, в будинку тітки Рут, а тільки-но приїду сюди — заходжу до моєї кімнати як до власного королівства. Так люблю тут читати, мріяти… Сидіти край вікна і вдихати свіже, прохолодне повітря.
Читала сьогодні одну з книжок батька. Щоразу мені здається, наче любий мій тато, коли читаю його книжки, знаходиться поруч мене. Таке враження, мовби він стоїть у мене за плечима і теж водить очима по рядках.
І щоразу, як зустрічаю на полях його нотатки, я дивом дивуюся: все, що він написав, виражає мої думки, моє сприйняття прочитаного. Та книжка, яку читаю нині, є просто чудовою — чудовою і за задумом, і за втіленням, ще й вельми цікавою у поєднанні почуттів та пристрастей. Читаючи, я почувалася смиренною, жалюгідною, бездарною істотою. Промовляла сама до себе: «Ти, мале, нікчемне створіння — і ти собі уявляла, наче вмієш писати? Коли так, то твої ілюзії нині розвіялися й пізнала нарешті свою нікчемність і безпорадність». Ні, попри все, я вийду з цього душевного стану й знову почну вірити у власні сили, у свою спромогу створити щось. Доти писатиму нариси й вірші, доки не напишу щось насправді добре. За півтора року я буду вільна від обіцянки, даної тітці Елізабет, і знову матиму право писати новели. Терплячість і ще раз терплячість! Ох, і тяжко вистояти у цій чесноті до кінця! «Терпінням і працею…» Але хочеться бачити плоди своїх чеснот якнайскоріше! Втім, не зараз. Зараз я розкошую, немов кіт над мисочкою сметани. Якби вміла, то від насолоди аж муркотіла б.