Емілі здригнулася. Хтось стукає у двері? Ні, в шибку вікна. Хто, навіщо? Ту ж мить вона уздріла: то Перрі стоїть на веранді й дивиться на неї крізь шибу.
Прожогом кинулася до вікна. Окрилена своїми письменницькими успіхами, втішена до краю, відчинила вікно, не вагаючись. Знала, звідки прийшов Перрі, й аж помирала від цікавості. Того вечора він був на обіді в пана Гарді, у його вишуканій оселі. Запрошення до пана Гарді вважалося за велику відзнаку — небагато учнів удостоювалися такої честі. Перрі дістав запрошення завдяки своїй блискучій промові в дискусії з академією. Пан Гарді чув його виступ і, вислухавши до кінця, дійшов висновку, що «у хлопця є майбутнє».
Перрі був невимовно гордий фактом запрошення і радився щодо деталей візиту з Емілі й Тедді. З Ільзою — ні, не радився, вона ще не простила йому його нетактовності опісля дискусії. Емілі зраділа, проте застерегла Перрі, закликавши його бути обачним. Побоювалася, як би Перрі, що не завжди ладнав з етикетом, не викинув якого коника. Одначе сам Перрі не мав жодних побоювань. «Все буде добре», — спокійно повторював він. Тепер ось Перрі зіп’явся на парапет, а Емілі присіла на софу, переконуючи себе, мовляв, це лиш на хвилину…
— Проходячи, я побачив засвічене вікно, — озвався Перрі, — й вирішив зазирнути до тебе. Хочу переказати свої враження «по гарячих слідах». Слухай, Емілі, — ти мала рацію, цілковиту рацію. Не пішов би я знову на такий вечір, навіть за сто доларів!
— Що сталося? — занепокоєно спитала Емілі. Вона почувалася відповідальною за поводження Перрі «на людях». Адже він мав такі манери, яких навчився у Місячному Серпі.
Перрі скривився.
— Прикра історія.
— А все ж я воліла б її почути, — холодно й строго промовила Емілі.
Перрі знизав плечима.
— Розповім тобі все, як було насправді, але, прошу, не переказуй ні Тедді, ні Ільзі. Не хочу, аби вони сміялися з мене. Отже, до господи пана Гарді я прийшов вчасно, пам’ятав, що ти казала мені про чистоту нігтів та носовичок, про взуття та піджак. Усе було, як належить. Та, коли я ступив на сходи, мене огорнуло почуття страху. А, власне, то був не страх, ні… я тішився, був навіть розчулений… але трохи й боявся, боявся невідомості. Потягнув за шнурок дзвінка. Той задзвонив як навіжений — дзвонив, не вгаваючи. Я чув, як у цілому домі розлягається цей настирливий звук, і запав у розпач: вони ж думатимуть, наче я маю звичку дзвонити доти, доки хтось не відчинить. Коли покоївка відкрила двері, я знову мав клопіт: не знав, чи треба тиснути їй руку, чи не треба.
— Ох, Перрі!
— Ну, я все ж таки не простягнув їй руки. Бачиш-но, до того я ніколи не бував у домі, де є покоївка — вся у чорному, але в білому очіпку та білих рукавичках.
Емілі зітхнула з полегкістю. Перрі вів далі:
— Стояла вона у проймі дверей, трохи збоку, і чекала, доки я зайду. Зайшов. Та не знав, що належить робити далі. Поза сумнівом, стояв би так до ранку, якби не пан Гарді. Він вийшов мені назустріч, подав руку й повів до вітальні, аби представити мене дружині. А паркет був слизький, наче лід. На порозі вітальні я послизнувся і не спромігся втримати рівновагу: упав ногами вперед, аж торкнув носаками черевиків пані Гарді чи пак її сукню. Лежав горічерева, не долілиць, і це мене трохи втішило, бо виглядало не так бридко.
Емілі ледве не зареготала, але мусила стриматись.
— Ох, Перрі!
— Що ж ти хочеш, Емілі, — тут я не винен. Жоден етикет не відвернув би цього. Я почувався блазнем і дурнем, але звівся на ноги зі сміхом. Та, крім мене, ніхто не сміявся. Всі поводилися дуже пристойно і чемно. Пані Гарді була вельми чуйною і доброзичливою, висловила надію, що я не дістав ніякого забою, а пан Гарді зауважив, мовби він сам неодноразово послизався на тому ж місці — відколи старі, милі килими було витіснено до блиску натертим паркетом. Я вже боявся поворухнутись, аби знову не впасти, тож присів на найближче крісло, на якому, виявляється, лежав Покер — улюблений пес пані Гарді. Але я не позбавив його життя — не дивись так на мене! — ба навіть з нас двох я налякався дужче. Це факт достеменний! Коли пересідав на інше крісло, піт аж струменів з мого чола. Прибуло ще кілька осіб, які привернули загальну увагу, тож я дістав час зібрати думки. Мав таке враження, ніби в мене з десяток пар рук та ніг. Й черевики мої були завеликими, заширокими тобто. Коли отак розмірковував, то завважив, що руки тримаю в кишенях, та ще й посвистую.
Емілі вже ладналася вигукнути: «Ох, Перрі!», — але втримала язика на припоні. Що допоможуть слова, і то спізнені?