А проте під тиском стількох розчарувань таємничий внутрішній голос таки ослаб. І публікація «Жінки» сталася саме вчасно, перетворивши надію на певність. Чек, звісно, теж мав своє значення, але популярність часопису серед читачів була для Емілі важливішою. Усвідомлювала, що зробила поважний крок назустріч літературному визнанню. Пан Карпентер, читаючи оповідання, кілька разів заходився сміхом і в наслідку оголосив, мовляв, це «справді добрий, цілком добрий твір».
— Найліпша частина цієї історії належить, одначе, пані Мак-Інтір, — мовила Емілі зі скрухою в голосі. — Не можу визнати оповідання своїм.
— Але оправа, підмалювання тла й розмаїті деталі-спостереження таки твої. До того ж, не занадто вигладила стиль, а це доводить, що ти стала справжньою майстринею. Скажи: ти відчувала спокусу краще відшліфувати своє оповідання?
— Атож. Не в одному місці я хотіла поправити стиль.
— Але встояла перед спокусою, і це твоя заслуга, — виснував пан Карпентер і залишив Емілі наодинці з її думками.
Емілі витратила тридцять п’ять доларів зі свого гонорару так розумно і так ощадливо, аж навіть тітка Рут нічим не могла їй дорікнути. За решту грошей вона купила собі порцеляновий сервіз. Дуже пишалася тим, що має віднині власний сервіз, придбаний за свої, і то зароблені, гроші. Емілі й дотепер послуговується тим сервізом, дещо збляклим і трохи пощербленим, але дорожчим її серцю, ніж будь-які предмети, куплені згодом.
Настали для неї тижні безтурботного щастя. Мурреї нею пишалися, пан Гарді вітав її з успіхами, драматичний актор, доволі популярний (за провінційними мірками), виголосив її твір на концерті в Шарлоттетауні. Й що найдивовижніше, якийсь невідомий читач із Мексики надіслав їй листа, багатого втішними виразами, дякуючи за приємність, якої спізнав під час читання її оповідання. Емілі перечитувала й перечитувала цього листа, поки не вивчила його напам’ять. Лягала спати й ховала його під подушку. Далебі, ще жодне любовне послання не викликало ні в кому такої ніжності, такої вдячності…
Зненацька «справа дому старого Джона» впала, мов грім з ясного неба, — затьмарила їй життєвий обрій.
У п’ятницю в Гусячому Ставі давали концерт. Ільзу запросили як декламаторку. Доктор Барнлі забрав усю компанію — Ільзу, Емілі, Перрі й Тедді — до Гусячого Ставу. Їхали його повозом, жартуючи й сміючись. Під час концерту доктора несподівано викликали: хтось у Гусячому Ставі серйозно занедужав. Виходячи з зали, він доручив Тедді завезти усе товариство до Чорноводдя. Доктор Аллан Барнлі не дуже зважав на «око людське». Тедді й Перрі були порядними хлопцями, Емілі з роду Мурреїв, Ільза не дурного розуму. Докторові навіть не прийшло на думку питання: чи це пристойно?
По концерті рушили в путь. Падав густий, лапатий сніг. Тедді правив добре. Емілі, поправляючи на голові червоний капелюшок, все думала, чи завважив Тедді її нову зачіску «а ля Психея». Втім, думу про зачіску витіснила інша — про снігову завію, що завжди видавалася їй розкішною.
Та, коли виїхали з лісу, почалися неабиякі труднощі. Вітер дув зі страшною, ураганною силою. Вузька дорога зміїлася крізь поля, попри одинокі ялини обабіч. «За такої негоди можна тут руки-ноги поламати», — бурчав Перрі. Зрештою, путівець перестали вирізняти зовсім, коні грузли в снігу по коліна… Проїхали милю дороги, коли Перрі свистом окликнув Тедді.