Дін нахилися й підніс потоптану Емілі квітку. Вернувшись додому, він умістив зім’яті пелюстки між аркушами давнього тому поезій, там, де на певній сторінці червоним олівцем було відзначено двовірш:
Розділ 27. Емілі дає обітницю
Уперше від смерті батька Емілі спілкувалася з другом, який розумів її цілковито й поділяв її бачення світу. Таким другом виявився Дін Пріст. Любити легко; це почуття, як подумати, є занадто буденним, пересічним; але розуміння… О, це рідкісне явище! Цілими днями вони блукали околицями Попового Ставу, користуючись тим, що стояла прегарна серпнева погода, розмовляли про чудесне та вічне й насолоджувалися «одвічною красою природи», про що так проникливо й натхненно пише Вордсворт.
Емілі познайомила Діна зі своїми поезіями та «описами» в щоденнику. Нічого не втаїла! Він перечитав її тексти з усією поважністю і, подібно до батька, висловив кілька критичних зауваг, які анітрохи її не уразили, бо зрозуміла, що вони слушні.
— Дякуючи тобі, я знову вірю в добрих чарівниць, — мовив Дін, — а це означає повернення юності. Доки людина вірить у добрих чарівниць, доти старість їй не загрожує.
— А я сама не можу в них повірити, — зізналася Емілі. — А так би хотіла!
— Однак ти сама є доброю чарівницею, інакше не жити б тобі у країні чудес. Ти знаєш, до тієї країни не можна купити квиток. Або самі чародійки вручають паспорт Країни, або не матимеш його ніколи.
— Країна чудес. І вираз чудесний! — мовила Емілі, геть замріяна.
— Так, — підтвердив Дін, — бо означає те, за чим тужить людське серце.
Коли він говорив до неї, Емілі переживала відчуття, наче її власні мрії та приховані надії відбивалися в його словах, і то з особливою, неповторною чарівністю. Якщо Дін і був циніком, то перед Емілі він приховував свій цинізм. Проте ні: в її товаристві таки не був циніком, навіть у глибині душі, — знову ставав простодушним хлопцем із нескаламученим, чистим баченням світу природного і духовного. А вона любила його саме за ті світи, що їх щедрою думкою розгортав перед нею.
До того ж, умів бути таким веселим, таким несподівано потішним. Щоб її розсмішити, оповідав анекдотики. А ще — дивовижні прадавні легенди про забутих богів, про двірські церемонії та бали, про королівські заручини тощо. Здавалося, він знав історію всіх країн та народів, і не за підручниками, а як самовидець. Оповідав про всякі події в надзвичайно яскравих виразах. Коли говорив, скажімо, про стародавні Афіни, то Емілі, захоплено слухаючи, водночас думала про те, якого величезного значення набуває влучний вибір слів та зворотів для оповіді й творення образу. Любила згадувати про Рим як «місто на семи пагорбах». Дін знав Рим і Афіни, мовби свої п’ять пальців; де він тільки не бував!
— Не знаю людини, що говорила би так, як ви. Лише в книжках зустрічаю подібні вислови, — зауважила Емілі.
Дін засміявся. У його сміхові вчувалася якась гіркота, що, зрештою, притаманне багатьом людям; йому навіть меншою мірою, ніж іншим. Дін саме сміхові й усміхові завдячував своєю репутацією циніка. Люди не раз підозрювали, що сміявся з них, а не з ними.
— Книжки товаришували мені все життя, — відповів він. — Що ж дивного, що розмовляю у книжному стилі?
— Тепер я певна, що хочу вивчати історію, — сказала Емілі. — За винятком історії Канади. Її не люблю, бо надто вже нудна. Тобто спочатку ні, цікава, коли Канада належала Франції, і були сутички, й битви, але по тому нічого, крім політики.
— Щасливі країни, як і щасливі жінки, не мають історії, — зазначив Дін.
— А я сподіваюся мати свою історію, історію свого життя, — запротестувала Емілі. — Прагну пережити незвичайні пригоди.
— Потай душі ми всі цього прагнемо, дурні нещасні! А тобі відомо, з чого насправді складається історія життя? З болю, і сорому, і повстань, і кроволиття, і розбитих сердець! Зіронько, запитай себе, скільки сердець краялося, і кривавилося, і розірвалося від горя, поки те все лягло на захопливі сторінки історії, що нині поглинають твою увагу. От я розповідав тобі про Леоніда й спартанців. У них були матері, сестри, наречені. Якби мали змогу стати на бій словесний, безкровний, було б незрівнянно краще, хоч і менш драматично.
— Я не можу отак розумувати, — мовила збентежена Емілі. Ще не вміла доладно висловити свої почуття і думки, як зуміла б доросла жінка. — Знаю одне: герої Фермопіл надихали великих мистців протягом століть.