Після вечері вона почула зі старого саду посвист Тедді, той самий чарівний сигнал. Емілі вибігла назустріч. Попре все, не було на цілім світі нікого, хто міг би для неї зрівнятися з Тедді. Привітавшись, подалися до господи пані Кент, бо Тедді хотів показати Емілі песеня, що його подарував йому доктор Барнлі. Пані Кент не прикидалася задоволеною приходом дівчинки — була ще холоднішою і мовчазнішою, як зазвичай. Сиділа й спостерігала за дітьми, що бавилися з піском. Від часу до часу її очі набирали якогось похмурого блиску. Дивлячись на неї, Емілі почувалася зніченою, особливо як ненароком зустрічалися поглядами. Ще ніколи так гостро не відчувала неприязні з боку пані Кент, як ось тепер.
— Чому твоя мама не любить мене? — спитала вона без манівців, коли маленького Лео занесли до повітки.
— Бо я люблю тебе, — лаконічно відповів Тедді. — Вона не зносить тих, кого я люблю. Боюсь, незабаром вона отруїть Лео. Волів би… щоб вона менше любила мене, — вибухнув хлопець, уперше збунтувавшись проти несамовитої материнської любові, проти невгасимих материнських ревнощів, котрі інстинктивно сприймав як пута, як неволю. — Мама твердить, мовляв, мені не потрібні латина й алгебра, бо не хоче, щоб я цього року відвідував школу. Каже, ніколи зі мною не розлучатиметься. Та що мені латина й математика! Я хочу вчитися на художника, вступити з часом до вищої школи, де викладають великі майстри. Вона мене не пускатиме — я знаю! — вже зараз ненавидить мої малюнки, гадаючи, ніби я люблю їх дужче, ніж її. А це неправда: я люблю маму, вона добра, мила зі мною, сповнена ніжності… Але їй здається, наче моє малювання мені дорожче, ніж вона, тому вона палить те, що я малюю. Кілька образків уже спалила. Раптово зникли з повітки, де висіли на стінці, і я ніде не можу їх віднайти. Якщо заподіє Лео якесь лихо, я зненавиджу її.
— Скажи їй це, — мовила Емілі пристрасно. — Нехай знає, що ти здогадуєшся, хто винен у смерті Смока і Баттеркап. Скажи відверто, що знаєш про це і перестанеш її любити, як із Лео щось трапиться. Вона так налякається, що нічого йому не зробить, — я певна! Говори лагідно, не ображаючи її почуттів до тебе, а втім, скажи неодмінно. Так буде найкраще для всіх зацікавлених осіб, — закінчила Емілі, з блиском наслідуючи тітку Елізабет, коли вона висуває комусь жорсткий ультиматум.
— Напевно, так і вчиню, — погодився Тедді, з журбою в голосі. — Не можу змиритися з думкою про зникнення Лео вслід за моїми котами. Це єдиний пес, якого я мав коли-будь, а я завжди мріяв про пса. Ах, Емілі, як добре, що ти вже вернулася!
Дуже приємно чути такі слова, а надто з вуст Тедді. Повернувшись до Місячного Серпа, Емілі почувалася щасливою. В кухні пломеніли свічі, дещо миготливі од серпневого вітерця, що інколи вривався до кімнати крізь відчинені двері та вікна.
— Либонь, тепер свічки тобі вже не до вподоби, Емілі. Ти-бо звикла в Поповому Ставі до ламп, — сказала тітка Лаура, зітхаючи. Одною з головних турбот Лаури Муррей була впертість, яку виявляла Елізабет, захищаючи патріархальне освітлення.
Емілі задумливо роздивилася по кімнаті. Пломінець одної свічі так ритмічно коливався від повіву вечірнього вітру, немовби свіча кивала їй голівкою на знак привітання.
— Сама не знаю, тітко Лауро, — відповіла вона повагом. — Зі свічками можна здружитися, наче з людьми. Попри все, я люблю це освітлення.
Тітка Елізабет, заходячи до кухні, почула її слова. У блакитних тітчиних очах засвітилося щось подібне до задоволення.
— Ти маєш клепку в голові, — похвалила вона.
«Це другий комплімент, який чую від неї», — подумки зауважила Емілі.
— Дивись-но: Емілі начебто підросла за час своєї гостини в Поповому Ставі, — мовила тітка Лаура, уважно приглядаючись до небоги.
— Я цього не бачу, — доволі терпко відповіла тітка Елізабет, — її суконка анітрохи не коротша, ніж була до гостини.
— А я певна, що підросла, — стояла на своєму Лаура.
Кузен Джиммі взявся зміряти Емілі, аби покласти край суперечці. Виявилося, що її маківка сягала останньої позначки на дверях молочарні.
— От бачиш! — тріумфувала Елізабет, потішена тим, що має рацію і в такому питанні.
— Але вона інакше виглядає, — мовила Лаура, зітхаючи.
Її заувага була слушною. Емілі справді виросла, втім, не тілесно. Її душа досягла певного ступеню зрілості, й цю зміну помітила в ній сповнена турботливої любові тітка Лаура. З Попового Ставу повернулася не та Емілі, що виїхала з Місячного Серпа. То вже була не дитина. Родинні спогади тітки Ненсі, внутрішня колотнеча, пережита Емілі через болісну історію пані Барнлі, страшна година змагання зі смертю на узбережній скелі, дружба з Діном Прістом — це все сприяло прискореному визріванню її розуму, її емоційності. Коли другого дня піднялася на горище й передивилася свої рукописи, то виявила з неабияким подивом, що вони не такі вже вартісні, як доти гадала. А деякі видалися їй геть беззмістовними, дурними та й годі. Вона засоромилася їх, так сильно, аж крадькома знесла до кухні й спалила. Тітка Елізабет була вельми незадоволена, коли, зайшовши до кухні, виявила в печі купу золи й відтак не могла готувати вечерю, доки не вигребла звідти весь попіл.