Емілі не любила дядька Воллеса, та цієї хвилини була надзвичайно йому вдячна. Якими б мотивами він не керувався, а пропонував таке, що знаходило відгук У и душі.
— Як на мене, — вів далі Воллес, — вона повинна вступити до Королівської Академії, щоб отримати вчительський диплом. Учителювання є гідним заняттям для дівчини з доброї родини. Я особисто ладен допомогти в цій справі матеріально.
Сліпому видно було, що дядько Воллес тієї миті вельми пишається своєю великодушністю.
«В такому разі, — думала Емілі, — я поверну тобі з часом кожен цент, який витратиш на мене. Хай тільки я почну заробляти!»
Але тітка Елізабет була непохитною, мов скеля.
— Не маю довіри до дівчат, які самостійно вирушають у світ, — мовила вона. — Я не згодна віддати Емілі до Академії. Пан Карпентер уже докучав мені розмовами про її вступ до ліцею. Був занадто наполегливий; за мого часу вчителі краще знали своє місце. Але, здається, одразу мене зрозумів. А від тебе, Воллесе, я такої пропозиції не чекала. Свою власну дочку ти до Академії не посилав і працювати їй не велів.
— Моя дочка має батьків, які про неї піклуються, — з пафосом відказав Воллес. — А Емілі, як-не-як, сирота. Гадаю, вона сама воліла би працювати й себе утримувати, а не жити з чиєїсь ласки.
— О, так! — вигукнула Емілі. — Так, ти не помиляєшся, дядьку Воллесе. Ах, тітко Елізабет, дозволь мені вступити до Академії. Прошу, дозволь! Поверну тобі все до останнього цента — всі гроші, що підуть на моє навчання, — тільки-но почну заробляти. Даю тобі слово честі!
— Гроші тут ні до чого, — сухо і зверхньо відповіла тітка Елізабет. — Я взяла на себе обов’язки з твого виховання і слова свого дотримаю. Будеш старшою, то виряджу тебе на пару літ до вищої школи в Шрусбері. Я — не ворог освіти. Але невільницею чужих людей ти не станеш — жодна Мурреївна ніколи не працювала заради хліба насущного.
Емілі збагнула, що дальша дискусія є марною. Відчула таке саме гірке розчарування, що й по відвідинах пана Карпентера. Коли вийшла з покою, тітка Елізабет значущо подивилася на дядька Воллеса.
— Хіба вже забув, що сталося через віддання Джульєтти до Академії? — спитала вона з притиском.
Емілі не дозволили вступити до вищого навчального закладу, тоді як Перрі свого часу здійснив це з такою ж рішучістю й наполегливістю, які виявляв у всьому, за що брався. Наразі його становище у Місячному Серпі зазнало ґрунтовних змін. Тітка Елізабет уже не бурчала недоброзичливо: «наймит». Ба навіть визнавала, що цей наймит (і справді — наймит!) довіку таким не залишиться, і вже не боронила Лаурі лагодити його одежу, а Емілі допомагати йому з уроками. Не вергала громів, коли Джиммі став платити йому сякі-такі гроші, хоч старші за нього хлопці-наймити були задоволені й тим, що мають харч і дах над головою. Правду казати, тітка Елізабет хотіла спричинитися до кар’єри майбутнього прем’єр-міністра. Юнак повинен мати честолюбні поривання, бути амбітним. На відміну від дівчини. Місце дівчини, жінки — вдома.
Емілі допомагала Перрі розв’язувати алгебраїчні завдання, прослуховувала його з латини й французької. При тому діставала користі значно більше, ніж це влаштовувало тітку Елізабет, оскільки в мовах вона орієнтувалася краще, ніж гімназійні товариші Перрі. Для дівчинки, що свого часу винайшла нову мову, мови чужоземні, давно відомі, були напрочуд легкими. Коли Джорджіна Мейтіс поставила Емілі своєю французькою (про яку пан Карпентер сказав, що хіба, може, Бог її розуміє) таке запитання: «Чи маєш під покришкою своєї парти чорнило моєї бабці, щітку для взуття моєї кузини та парасольку чоловіка моєї тітки?» — Емілі відповіла невимушено й граматично цілком бездоганно: «Ні, зате маю в своїм кошику перо твого батька, сир, чорнильницю й рушник покоївки твого дядька».
Аби підсолодити розчарування, якого зазнала, вступаючи до жіночого ліцею, Емілі писала й писала поезії. Особливу насолоду справляло їй віршування зимовими вечорами, при зачинених віконницях, коли, підводячи голову від паперу, вслухаєшся в порипування дерев і посвист хуртовини за вікнами. Втім, писала й новели — про нещасливе кохання, наприклад, — героїчно долаючи труднощі, пов’язані з любовними діалогами, а також про бандитів і піратів, що любила найбільше, оскільки бандити й пірати не спілкуються мовою закоханих. Не цуралася й історичних повістей — про васалів, зброєносців, пажів та принцес, у чиї діалоги залюбки вплітала речення французькою мовою. Одне слово — про що й про кого тільки не писала! Замислила, було, нову повість, але кінець-кінцем полишила свій задум, адже збагнула, що потрібної кількості паперу їй не роздобути. Поштовий папір вона вже списала цілком, а книга від кузена Джиммі, її нотатник, була не досить грубою. Правда, щоразу, як черговий нотатник бував списаний до останньої сторінки, в шухляді її письмового столу несподіваним, ба навіть таємничим робом з’являвся новий, чистий примірник. Інтуїція не зраджувала кузена Джиммі — в цьому сумніватися не доводилось.