До чергової сутички між тіткою та небогою призвело й відкриття, зроблене Елізабет: дівча витрачає на папір більше грошей, вторгованих від продажу яєць, ніж це можна схвалити. Що вона робить із тими стосами паперу? Одразу виникла суперечка, але тітка Елізабет лише згодом викрила, що Емілі пише повісті й новели. Вона, Емілі, цілу зиму писала новели під носом у тітки Елізабет, а та й не здогадувалася. Все думала, ніби племінниця виконує шкільні письмові завдання.
Для тітки Елізабет не було секретом, що Емілі бавиться якимись дурними римами, котрі величає «поезіями», однак це не вельми її тривожило. То, звісно, дурниці, але не шкідливі дурниці, які Емілі, поза сумнівом, переросте. Джиммі також перевів трохи паперу на ту нікчемну віршовану мазанину. І Джиммі точно виріс би з неї, мов із дитячого одягу, коли б не ТОЙ випадок. Елізабетине серце завжди стискалося болем, як пригадувала собі лихо, що сталося ТОДІ між нею та Джиммі. Через нього він став калікою на все життя.
Але ж писання романів, повістей, новел — річ зовсім інша. Тітка Елізабет була не в жарт обурена. Всякий вигаданий сюжет здавався їй блюзнірством. Елізабет Муррей була змалку вихована в такому дусі й не зраджувала йому аж до старості. Була переконана: є щось лихе, щось гріховне у картярстві, у танцях, у відвідуванні театру, в писанні та навіть читанні повістей і новел. А тут назрівала особливо складна проблема: В Емілі проявлялася «гріховна» спадкова риса, обтяженість небезпечними нахилами Дугласа Стара. Жоден Муррей з Місячного Серпа не заплямував себе повістярством, жодному з них це навіть на гадку не спало. То був шкідливий бур’ян, який належало виполоти з безоглядною рішучістю. Й тітка Елізабет рушила до бою. Та зітнулася не з бур’яном, а з гранітом, з отим шаром незламності в дівчачій натурі, який вже мала нагоду спізнати в попередніх сутичках. Емілі поводилася чемно й розважливо, перестала купувати папір за гроші з продажу яєць, але заявила тітці, мовляв, не в силі зректися свого письменництва, й далі писала свої твори на зворотній сторінці ділових паперів, що їх кузен Джиммі одержував від різних агрофірм.
— Ти що, не знаєш, що писати романи й повісті — зле? — запитала одного разу тітка Елізабет.
— О, я ще не бралася за повісті, — відказала Емілі, — паперу в мене замало. Пишу здебільшого короткі оповідання, новелетки. Й нічого лихого в тім немає. Батько любив романи, повісті, оповідання — любив красне письменство.
— Твій батько… — почала Елізабет і зразу ж осіклася. Пригадала, як вправно Емілі вміє знешкоджувати всілякі критичні зауваги іменем свого батька. Проте сам факт, що мусила осіктися посередині речення, роздратував Елізабет, яка все життя говорила, що лиш хотіла, — скрізь, а вже в Місячному Серпі й поготів.
— Більше не будеш вигадувати ніяких історій, — карбуючи слова, заявила тітка Елізабет. — Я забороняю тобі — чуєш? — забороняю тобі марнувати час на ту писанину.
— Але ж я мушу писати, тітко Елізабет, — серйозно відповіла Емілі, склавши на столі свої тендітні, красиві руки й дивлячись просто в тітчині вічі. Її погляд був рішучим, ба навіть владним — погляд, який тітка Рут називала не дитячим.
— Бачиш-но, це живе в мені. Живе, і край. Тато заповідав мені писати, писати невтомно. Ні дня без рядка! Ніколи не полишай писати, мовив мені напередодні своєї смерті. Передрікав, що колись я стану славетною письменницею. Невже ти не бажаєш мати славетної племінниці, тітко Елізабет?
— Я не збираюсь дискутувати на цю тему, — відрізала Елізабет.
— Ми не дискутуємо, а з’ясовуємо. — Емілі була дратівливо чемною. — Я тільки прагну, щоб ти зрозуміла, чому я повинна, саме повинна писати — навіть супроти твоєї волі, що дуже мене засмучує.