Тітка Елізабет простягнула Емілі папірці. Дівчинка тремтіла всім тілом, тремтіла так сильно, аж не могла витягнути жереб. Це було моторошно: вона сама, своєю рукою повинна стягнути на себе сліпий вирок долі.
— Тягни ж бо, — поквапила тітка Елізабет. Емілі стиснула зуби, закинула голову назад — з обличчям людини, що випробовує долю, — і витягла картку. Тітка Елізабет видобула її з тремтячої ручки і розгорнула. На картці було виведено її власне ім’я: Елізабет Муррей. Ту ж мить Лаура Муррей піднесла носовичка до зволожених очей.
— Добре. Отже, справу залагоджено, — сказав дядько Воллес, підводячись і зітхаючи з полегкістю. — Ну, як хочу встигнути на потяг, то мушу поквапитись. Певна річ, до тих видатків, які тобі, Елізабет, доведеться понести, я з охотою прилучуся.
— Ми, у Місячному Серпі, наразі не жебракуємо, — відповіла Елізабет доволі холодно. — 3 тієї хвилини, коли на мене ляже завдання дбати про неї, я робитиму все, що потрібно. Я не маю звички ухилятися від своїх обов’язків.
«Я — її обов’язок, — міркувала Емілі. — Тато казав, що ніхто не любить своїх обов’язків. Отже, тітка Елізабет ніколи мене не полюбить.»
— Ти маєш у собі чи не більше Мурреївської пихи, аніж весь наш рід, Елізабет, — засміявся дядько Воллес.
У відповідь засміялися всі — всі, за винятком Лаури. Вона підійшла до Емілі, що стояла самотою посеред вітальні, й пригорнула її до себе.
— Я так тішуся, Емілі, так тішуся… — зашепотіла вона. — Не журись, люба моя дитинко. Я вже полюбила тебе, а в Місячному Серпі дуже гарно — от побачиш!
— Це… чудова назва, — відповіла Емілі, борячись із нездоланним хвилюванням. — Я все сподівалася, що житиму в тебе, тітко Лауро. Здається мені, я зараз розплачуся, але не тому, що їду до Місячного Серпа. Я не так погано вихована, як, може, тобі видається, тітко Лауро: я б не підслуховувала вчора ввечері, якби знала, що це негарно.
— Авжеж, ти не робила б цього, — погодилась тітка Лаура.
— Але бачиш: я все-таки не Муррей.
Тієї миті тітка Лаура вимовила слова, що в устах Мурреївни звучали принаймні дивно:
— І слава Богу, що так!
Кузен Джиммі рушив слідом за Емілі до передпокою. Роздивився навколо, аби впевнитись, що ніхто їх не бачить і не чує.
— Тітка Лаура — справжня майстриня в сприянні долі, курчатко!
Емілі сподобався вислів кузена, хоч вона й не збагнула, що він означає. Відповіла йому запитанням, з котрим не насмілилася б звернутися до тітки Елізабет, ані навіть до тітки Лаури.
— Кузене Джиммі, коли в Місячному Серпі печуть хліб, можна зішкребти опару зі стінок діжки та з’їсти її?
— Лаура дозволить, Елізабет — ніколи, — пошепки відповів кузен Джиммі.
— А чи можна притулити ноги до пічки, якщо вони змерзнуть? І випити перед сном чогось гаряченького?
— Відповідь — та сама, — відказав Джиммі. — Знаєш, я читатиму тобі свої вірші. А читаю їх дуже небагатьом. Я вже скомпонував тисячу поезій. Лиш деякі записав, а більшу частину зберігаю ось тут. (Він торкнувся свого чола вказівним пальцем).
— Це дуже тяжко — вірші складати? — спитала Емілі, дивлячись на кузена Джиммі з чимраз більшою повагою.
— Не тяжче, ніж котити перед себе дерев’яну колоду. Тільки б мати напохваті достатню кількість рим, — відповів кузен Джиммі.
Всі Мурреї, не рахуючи трьох мешканців Місячного Серпа, вирушили додому вранці того самого дня. Тітка Елізабет повідомила, що залишається до завтра, аби спакувати потрібні речі й приготувати Емілі в дорогу.
— Більша частина меблів належить господареві будинку, — мовила вона. — Отже, довго збиратись не доведеться. Треба забрати лише книжки Дугласа Стара і його особисті речі.
— А як ми перевеземо моїх котів? — занепокоєно спитала Емілі.
Тітка Елізабет остовпіла.
— Коти? Ти не братимеш з собою котів, моя панянко!
— Я мушу взяти Зухвалу Сел і Майка, мушу! — не своїм голосом закричала Емілі. — Я не можу їх залишити! Не можу без котів жити, не можу!
— Які дурниці! У Місячному Серпі повно котів, але їм не можна заходити до будинку.
— Ти не любиш котів, тітко? — з подивом запитала Емілі.
— Ні, не люблю.
— Не любиш гладити милого, м’якого, пухнастого котика? — не здавалася Емілі.
— Ні. З такою ж охотою я торкалася б гадюки.
— У нас збереглася воскова лялька твоєї мами, — втрутилася в суперечку тітка Лаура. — Я вберу її гарненько, і будеш бавитися нею.
— Я не люблю ляльок, вони не вміють розмовляти!
— Коти теж не розмовляють.
— О ні! Зухвала Сел і Майк розмовляють. Ох, я мушу забрати їх з собою! Прошу тебе, тітко Елізабет! Я люблю цих котів. І це єдині істоти, що люблять мене. Благаю тебе, тітко!