— А це їстимеш? — суворо запитала Елізабет, немовби зверталася до підсудної за гратами.
— Спробую, — мляво відказала Емілі.
Вона була надто перелякана, щоб сказати більше; подужала проковтнути кілька шматків курки, після чого поклала собі набратися духу і з’ясувати питання з їжею.
— Тітко Елізабет, — озвалася вона.
— Ну, що там іще? — відгукнулася тітка, переводячи свої сталеві очі на збентежене личко небоги.
— Я хочу, щоб ти зрозуміла, — почала Емілі майже скоромовкою, а проте дуже чітко, так, аби тітка насправді її зрозуміла, — я не їла ростбіф не тому, що це ростбіф. Я просто не голодна… А курку їм, тільки щоб віддячити тобі, а не тому, що хочу курятини.
— Діти мусять їсти те, що їм дають, і не повинні вернути носа од свіжої здорової страви, — суворо й повчально відповіла тітка Елізабет. Емілі стало ясно, що тітка її не зрозуміла, і вельми через те засмутилася.
Після обіду Елізабет повідомила тітці Лаурі, що вони з Емілі мають іти на покупи.
— Дитині треба купити деякі речі, — пояснила вона.
— Ох, прошу вас усіх, не називайте мене дитиною! — вигукнула Емілі. — Наче я взагалі без роду-племені! Чи ж тобі не подобається моє ім’я, тітко Елізабет? Мама так любила його! А, крім того, мені нічого не треба. Я маю дві дюжини білизни, тільки одна пара вже продірявилася.
— Ш-ш-ш… — засичав кузен Джиммі, обережно торкаючись під столом коліна Емілі.
Джиммі хотів цим сказати, що коли вже тітка Елізабет схиляється до такої щедрості, то чинити спротив не варто — нехай купує. Емілі ж подумала, ніби він дорікає їй за слово «білизна», а попросту — панталони, і почервоніла аж до кінчиків вух. Тітка Елізабет ізнов заговорила до Лаури, мовби нічого не чула.
— Не хочу, щоб вона носила цю дешеву жалобну суконку в Чорноводді. Через цю матерію можна пересівати борошно. І взагалі, навіщо десятирічній дівчинці носити жалобу? Я маю намір купити їй білу суконку з чорною облямівкою і трохи бавовняної тканини, чорної та білої, на шкільне плаття. Джиммі, ми залишаємо дитину під твою опіку. Пильнуй її…
У кузена Джиммі виявився свій, особливий метод «пильнування»: він завів малу до кафе надолі вулиці, де взявся пригощати її морозивом. Емілі ніколи не куштувала морозива, тож, навіть не маючи апетиту, в захваті з’їла дві порції. Кузен Джиммі спостерігав за нею з неабияким задоволенням.
— Я можу частувати тебе всілякими ласощами тільки тоді, як не бачить Елізабет, — сказав він. — Але що є в тобі, того навіть вона не здатна видивитись. Користайся з теперішньої хвилини, бо лиш Господь Бог відає, коли тобі знову випаде нагода поласувати морозивом.
— То ви у Місячному Серпі взагалі не їсте морозива?
Кузен Джиммі похитав головою на знак заперечення.
— Тітка Елізабет не схвалює новомодних вигадок. У нашому домі все відбувається так, як відбувалося й півсотні років тому. Наприклад, увечері ми палимо свічки; вона й чути не хоче про інше освітлення. Та, попри все, курчатко, з плином часу ти полюбиш Місячний Серп, адже там і затишно, і гарно.
— А там є добрі чарівниці? — спитала Емілі з непідробною цікавістю.
— У лісах — тьма-тьмуща, — запевнив кузен Джиммі. — А ще у нас на подвір’ї є голубник. Ми тримаємо голубів, бо добрі чарівниці просто обожнюють цих птахів.
Емілі зітхнула. Вже з восьми років вона знала, що нині добрих чарівниць немає; однак не змирилася з тим до кінця — все сподівалася, що близько чи далеко бодай одна з них ще блукає земними дорогами. Невже надія не ошукала?
— А то справжні добрі чарівниці? — спитала вона.
— Знаєш, курчатко, несправжня добра чарівниця не може бути доброю, — поважно відповів Джиммі. — Сама подумай, хіба не моя правда?
Перш ніж Емілі встигла подумати, вернулися тітки, й екіпаж покотив далі. Сонце спускалося до обрію, коли карета в’їхала до Чорноводдя. Захід був ясно-червоним — червонив морське узбережжя й горби в глибині суходолу. Емілі роззиралася навколо прихильним оком. Попереду бачила великий будинок, чия білина ніби просвічувала крізь стовбури й листя високих дерев, дерев, що любили й були улюбленцями трьох поколінь. Серед смарагдової зелені вилася зеленава стрічка — то була Чорна Вода, — а понад лісистими узгір’ями височіла золотава банька білокам’яної церковці. Та цей краєвид, хоч який сподобний, не зродив «промінчика» в душі Емілі — той зблиснув, як завжди, несподівано, зненацька, коли уздріла віконце, заросле виноградом, а в нім — окраєць опалового неба, неначе вставлений у раму, з місяцем, що мерехтів у золотому сяйві. Емілі була геть зачарована тим казковим вечором у невідомій стороні; аж тут по неї прийшов кузен Джиммі та й повів до кухні.