Выбрать главу

— Ти ніколи не чула цієї історії? То я завтра тобі розповім; у неділю в Місячному Серпі заведено відпочивати. А тепер я мушу заходитися коло своєї кольрабі, або сюди завітає сама Елізабет. Вона нічого не скаже. Вона тільки дивитиметься. Ти вже спізнала на собі справжній Мурреївський погляд?

— Гадаю, спізнала — коли тітка Рут витягала мене з-під столу, — скрушно відповіла Емілі.

— Ні, ні, то був погляд Рут Даттон — недоброзичливий, лихий, немилосердний. Я ненавиджу Рут Даттон. Вона сміється з моїх поезій, хоча ніколи не чула жодного вірша. Натхнення не навідає мене в її присутності. Не знаю, звідки вона до них… Але менше з тим. Елізабет незносна, та в неї здорова натура, вона справедлива і чесна, а Лаура — просто свята. Одначе Рут є справжньою потворою. Ти пізнаєш Мурреївський погляд, коли глянеш в очі Елізабет. Він так само відомий по всіх усюдах, як і Мурреївська пиха. Ми, Мурреї, неоднорідні, чудні, але ми — найвишуканіші з людей. Завтра вранці я розповім тобі про Мурреїв геть усе.

Кузен Джиммі дотримав свого слова; це сталося тоді, як тітки молилися в церкві. На сімейній раді було винесено ухвалу, що Емілі цієї неділі до церкви не піде.

Таке рішення розчарувало Емілі. У церкві завжди було їй дуже цікаво, проте можливість бувати на Службі Божій випадала зрідка. Для батька відстань від оселі до церкви була занадто великою, але іноді приходив брат Елен Грін і брав із собою до церкви сестру та Емілі.

— Ти вважаєш, тітко Елізабет, — мовила Емілі жваво, з почуттям, — що Господь Бог поставить мені на карб, як одягну до церкви мою чорну суконку? Суконка дешева, це ясно — гадаю, Елен Грін виклала за неї свої гроші, — але ж, так чи так, я одягнена.

— Малі дівчатка, які ще нічого не розуміють, повинні тримати язика на припоні, — відказала тітка Елізабет. — Я не бажаю, щоб жителі Чорноводдя розглядали жебрацьку одіж моєї небоги. А якщо Елен Грін і справді заплатила за сукню своїми грішми, то мусимо відшкодувати їй відповідну суму. Зрештою, мала повідомити нам про це — до того, як ми виїхали з Травневого Гаю. Ні, сьогодні до церкви не підеш. Завтра можеш одягти свою чорну суконку до школи. Кінець кінцем, її можна сховати під фартухом.

Емілі скорилася долі й, тяжко зітхаючи, залишилася вдома. Але ранок, попри очікування, сумним не випав.

Кузен Джиммі взяв її на прогулянку й розкрив книгу минувшини перед її жадібними очима.

— А чому всі Мурреї поховані на одному цвинтарі? — поцікавилася Емілі. — Чи не тому, що вони занадто горді, аби спочивати разом із простими смертними?

— Ні, курчатко, ні. Наша пиха аж до такої міри не доходить. Коли старий Х’юго Муррей осів у Місячному Серпі, тут були самі ліси, що тягнулися аж до Шарлоттетауна. Не було й кладовища, тим-то старші Мурреї поховані тут, а згодом усі Мурреї висловлювали бажання бути похованими обіч предків та родичів — так і з’явився оцей родовий цвинтарик на пагорбах Чорноводдя.

— Твої слова звучать, немов рядки з якого вірша, кузене Джиммі, — зауважила Емілі.

— Так і є, то рядки з мого твору.

— А мені подобається ідея ховати своїх близьких винятково на родовому цвинтарі, — промовила Емілі дуже рішучим тоном, роздивляючись навколо.

Кузен Джиммі засміявся.

— А вони ще сміють нарікати, начеб ти не Муррей, — сказав він. — Мурреї, Берди, Стари і трохи Шіплеївської крові — то все змішалося в тобі, й навряд чи я помиляюсь!

— Шіплі?

— Так. Родичка дружини Х’юго Муррея, твоя прабабця Анджела, походила з роду Шіплі. Ти чула історію про те, як Мурреї прибули до Місячного Серпа?

— Ні.

— То слухай. Пливли вони до Квебеку, а про Штати навіть не думали. Подорож була довгою і виснажливою… Забракло їм питної води, тож капітан корабля «Місячний Серп» вирішив пристати тут до берега, аби поповнити запас води. Марія Муррей заледь не віддала Богові душу — так страждала від морської хвороби.

Капітан, тривожачись за її здоров’я, порадив їй зійти на суходіл у супроводі кількох матросів, щоб вона відчула під ногами твердий ґрунт. Вона рушила, дещо збадьорена, а коли ступила на берег, несподівано заявила: «Я тут залишусь». І залишилася — ніякі вмовляння не змусили її відступитись від свого рішення.

Старий Х’юго, власне, тоді молодий Х’юго, звісно ж, бігав, репетував, щосили переконував — ніщо не зарадило. Врешті-решт, навіть розплакався… Дружина була невблаганною. Довелося йому поступитись і теж — остаточно — зійти на берег. Відтак осіли на цій землі й стали жителями нашого приморського краю.