Олексій ВОЛКОВ
ЕМІСАР
Бій був коротким і жорстоким. Їх оточили одразу за млином, що стояв на річці, коли половина загону вже переправилася на інший берег. Кіннота наскочила несподівано, і хто не встиг перебратися вузьким містком, змушені були повертатися обличчям до ворога, вступаючи у бій. Охоронна сотня полковника знесла супротивника просто у річку. Дзвін шабель зливався з іржанням коней і криками поранених. Їх скидали у потік разом з кіньми, і вода кипіла намулом уперемішку з людьми. Вершники, вивільнившись від своїх скакунів, намагались урятуватись у чорній, пінній після коліс млина, воді.
А по той бік містка також здригалась земля. Кілька десятків запорожців, котрі стояли у містечку, піднялися на диво швидко, попри те, що задовго до півночі лежали напівмертвими від горілки, готові були зробити те ж саме з частиною ворогів, які встигли переправитись. Їхні списи вже опустилися додолу, а гикання і свист разом із хмарою пилюки мали накрити решту непроханих гостей.
Бастюрк вихопив з піхов ятаган, перелякано озираючись на свого ватажка. Тубілай же на якусь мить, здавалося, застиг. Навіть кінь його підсів, захарчав, наче готуючись до стрибка, напевно, в обличчя самій смерті. Але померти зараз не входило у плани вершника. Смикнувши дівчину з коня до себе у сідло так, ніби вона була пір’їнка, Тубілай обхопив лівою рукою її стан, утримуючи водночас повіддя, правою ж підняв над головою блискучий ятаган, і лише тоді кінь забив копитами, несучи воїна, прикритого дівчиною, наче щитом, просто на списи запорожців.
Відстані між ними майже не залишалося і запорожці з криками: «Панна з ними! Панна…» на повному ходу присаджували коней, здіймаючи догори вістря списів. А Бастюрк, дико гикнувши, кинув решту яничарів у шпарину, яку прорубував собою у рядах ворогів Тубілай. Усе змішалося. Козацькі списи таки увіп’ялися в задніх, та кілька тих, які встигли проскочити за ватажком крізь хмару пилюки, уже летіли степом, огинаючи гай.
Їх врятувало те, що інші яничари, котрі ще встигли проскочити міст після них, хоч-не-хоч змушені були вступити у бій з козаками, й оскільки тих було небагато, запорожці таки зчепилися у герці замість того, щоб одразу кинутися навздогін утікачам.
Бойові вигуки лунали недовго. Останній воїн султана впав від удару козацької шаблі. Кількох, виловлених з каламутної води, вже в’язали на березі. А запорожці були майже неушкоджені, лише той, кого мало не навпіл розрубав ятаган Тубілая, кривавив траву біля поламаного верболозу і ще один затискав рану на боці.
За мить козацький загін, об’єднавшись, зі свистом і гиканням нісся слідами тих, кому якимось дивом поки що вдалося уникнути загибелі. Та однаково вже було відомо, що їм судилося. І жоден зі сп’янілих битвою козаків у тому не сумнівався. Їх наздоженуть, а ні, то перехоплять. Куди подітися чужинцям у цьому степу?
Кафе «Артист»
Я завжди боявся, що ця робота рано чи пізно підсуне мені свиню, якесь западло конкретне, стопудове. І навіть те, що я давно її покинув і осів хтозна-де, у дідька на задвірках, не надто мене заспокоювало. Хоча, якщо по правді, подібні думки зринали рідко. Просто перспектива, що наздожене минуле, завжди малася на увазі.
Цього дощового вечора у кафе товклося досить люду. Дванадцятеро — за нашими мірками багато. Начальник податкової прихопив одразу чотирьох — де ж їм іще подітися від людських очей, попити, вирішити свої чиновницькі проблеми. Двоє ментів з якоюсь панянкою — також наші; пацанва, яка торгує на базарі. Звідси польовою дорогою, за Чортову Гору попри став і вдома — п’яний, не п’яний… Зручне місце, для усіх. Бувають і заїжджі, як оті двоє — просто зупинилися перехопити чого, бо дорога замучила.
Вони засиділися, і Микола, зазирнувши у двері, поглядом попросив дозволу їхати. Я вимкнув електроніку і вийшов до нього надвір.
— Ну що, Сергійовичу, я чухаю. Начебто, культурні… — він кивнув убік останніх відвідувачів.
— Давай, Коль… — погодився я. — Завтра зрання по продукти.
Вони вийшли і молодший попрямував до «Волги», залишеної на майданчику. Другий неспішно витяг цигарку і невизначено кивнув у бік гори:
— Гарне місце у вас.
— Прошу на другий раз.
— Хмм… — його відрижка вийшла переконливою. — А знаєте, ми вас також хотіли б запросити.
— Куди? — не зрозумів я.
Простягнуте посвідчення підполковника СБУ неприємно колупнуло десь у середині.
— Що я можу мати до вашої поважної організації? — невдоволено запитав я, і щось ніби стиснуло у грудях.
— А от і можете, — натягнуто посміхнувся він. — Ми тут не випадково. Навмисне до вас їхали. Хочемо запропонувати вам вигідну справу.