Сигналить мобільний, на екрані висвічується слово «Інга». Це вже удруге. А я тут, бачте, розсівся. Ну, звісно. Не в її правилах спізнюватися. Не в її правилах ганяти туди-сюди сходами у пошуку схиблених романтиків і вічних емігрантів. Ділова жінка — вона й в Африці ділова. Та сама, що не звикла розчулюватися. Та, що боїться закохатися. Не бійся, подруго, нічого тобі не загрожує — немає тут у кого закохуватися. Усі вони не варті тебе. А мене, вважай, вже немає.
Так, я повертаюся до Сполучених Штатів, утретє, і тепер уже з власної волі, хоча й знову нелегально. Звідси на Польщу жодних проблем, а там, зустрівшись зі знайомими Інги, я стану якимось Тадеушем Пйонтковскі абощо і, якщо пощастить, то одразу звідти з «лівим» паспортом потраплю до Штатів, як польський турист. Якщо ж ні, то тим самим «Пйонтеком» доведеться їхати спочатку до Мексики, а вже звідти на дні якоїсь фури або човна переїжджати чи то перепливати штатівські кордони. Усе це реально — так чинить щороку безліч людей. Настільки багато, що можна не боятися, що серед них тебе впіймає американська розвідка.
Я вантажусь у просторий салон аутлендера, отримую у щоку індиферентний поцілунок, у якому годі намагатися виокремити щось більше, і машина зривається з місця, застрягаючи на першому ж перехресті за чиїмось дірявим задом без бампера. Господи, як доїхати до тієї Польщі…
— Коли вже бензин подорожчає хоч до двадцятки за літр, щоб усі консервні б-банки…
— Ну навіщо ти так буквально? — обурюється Інга. — Навіщо перекручуєш? Нехай собі їздять. Чого не скажеш з нервів… І не треба тут! Не така вже я стервоза.
— Звісно, — зітхаю я. — Тобі рівних немає. Ти — найкраща…
Поки стоїмо, вона косить очима на криву турецьку шаблюку, яку я кинув на заднє сидіння.
— Ну, тепер я її точно у спальні повішу, — невесело сміється Інга. — Дозволяєш? Туди ж її не провезеш.
— Нічого, там я собі знайду.
Промовивши це, я зітхаю сам до себе. Інга не розуміє цього жесту. Ще б… Я ж так і не розповів їй, як дійшов до висновку, що саме та бутафорська шаблюка, куплена у Штатах, коли ми жили разом з Марком, вивела російську розвідку на нас. Ще б! Вони, стежачи за мною ще з першого перебування у Штатах, добре засвоїли мою дивну звичку завжди мати таке при собі, тому й уявляли, де мене можна підловити.
І я також не втримуюся, щоб не озирнутися. Після відновлення тренувань ця зброя знову наче зрослася з моєю рукою і витворяла у ній такі дива — що в одній, що в другій… Шкода, що доводиться залишати.
— Справжні документи не забув?
— Ні, — і я намацую у кишені свої теперішні «справжні» паспорти — український та закордонний, а також диплом про освіту. Їх доведеться везти таємно.
Інга скрушно хитає головою, зловивши якусь думку, але вирішує краще змовчати.
— Говори, ну…
— Та так, нічого… — відмахується вона.
— Однаково, кажи.
— Знаєш… — несподівано Інгу прориває. — От я завжди чоловікам дивувалася і буду дивуватися. Чого вам не сидиться? Чого бракує? Усе ж є! На життя вистачає, з такої катавасії живий виліз, що й не насниться! Жінка поруч, між іншим, така, що багато хто позаздрив би… Чого іще?! Ну чого?! Так ні! Він лізе ще кудись і пригоди на власну задницю шукає! Емісар довічний…
Останнє сказано глузливо і з неабияким сарказмом.
— Чому довічний? — не зрозумів я, пропускаючи повз вуха решту тиради. — З Емісаром давно покінчено. І забуто.
— А якого ж біса ти їдеш?! Подумай добре! Емісар хто такий? Людина, котра виконує у чужій країні якусь таємну політичну місію…
— А у моєї поїздки яка таємна політична місія? — викочую я очі. — Уперше чую!
Інга заспокоюється і починає пояснювати.
Я слухаю уважно, спочатку не розумію, а потім довго сміюся. Уявити все так вміє тільки вона.
— Ти повернешся?
Руки Інги спокійно тримають кермо, очі стежать за дорогою. І голос спокійний, діловий. Без найменшого натяку на здригання.
— Тільки не кажи, що закохалася.
— Ні, — зітхає вона. — Не переживай. На щастя, там у Мексиці це тільки здалося. Але хотілося б знати.
Інга є Інга. Що вдієш. Я стискаю її руку і дивлюся в очі, адже мені нічого приховувати.
— Повернуся. Можеш не сумніватися.
Нарешті машина зупиняється.
— Не передумаєш? — Вона дивиться тепер майже по-материнськи, щиро шкодуючи мене. — Це ж авантюра…
— Ні.
Ми з нею справді по-різному сприймаємо світ. Тому оце моє коротке і рішуче «ні» Інга відносить до свого «не передумаєш». Я ж ставив наголос на іншому — це не авантюра.
Будь-що я маю потрапити туди, адже для мене відтепер це питання життя і смерті. Я маю врятувати двох надзвичайно дорогих мені людей і крім мене цього не зробить ніхто у цілому світі. Тому за кілька тижнів я буду у Сполучених Штатах, хоч чого б це мені вартувало. Там розшукаю Дена Крейтона й обов’язково зустрінуся з ним. Інтуїція підказує, що мільйони духовного наставника «Яничарів» не зникли безповоротно у глибоких кишенях цього американця. Так, так… Ті самі мільйони, які після згаданих подій той, кого ми звикли називати Марком, таки не забув і не пошкодував «відстібнути» мені. А знайомий з моїми химерними мріями, він безпомилково визначив місце, куди їх можна було б найдоцільніше і найбезпечніше прилаштувати. Напевно, і я також для нього залишився насамперед людиною, яка теж має Мрію.