— А допомагаєте мені…
— Не знав, що це у вас так відверто.
— Ви не так зрозуміли, — терпляче пояснила вона. — Просто хочу щось зробити для вас. Якось виправити те, що сталося.
— Дякую, — сказав я, — мені під вашим керівництвом працювати не хочеться. Чесно, не хочеться.
— А дарма, — щиро промовила Інга, дивлячись мені в очі. — Шкода, що у вас про мене склалося неправильне враження. Ну, ви ще подумаєте, вечір тільки починається, якщо, звісно, не кинете мене тут і зараз. А тим часом запропоную вам поділити прибуток від цього контракту. Мій особистий прибуток, звісно. Це буде справедливо.
Я промовчав.
Їжа була смачною, а я добряче голодним. І я захопився, не одразу помітивши, що вона дивиться, як я їм. А коли побачив, шматок мало не став поперек горла.
— Пробачте, — злякалася Інга. — Я… мала вас давно нагодувати по-людськи. Просто пішла з головою у свої справи.
Не в змозі нормально відкашлятися, я не побачив, що до нашого столика підійшли, і лише коли «мою» даму почали галантно запрошувати, підвів погляд. Це «диво» було у чорній шкіряній куртці з пасмами уздовж рукавів і клепаними металічними вставками, а на голові мало піратську бандану та темні окуляри. Змірявши його поглядом, Інга відповіла, що не танцює.
— Тоді ми вас просимо до свого столика, — вів своєї молодик.
У кутку сиділо ще троє схожих і вели розмову, навіть не дивлячись у наш бік.
— Я також вас прошу, — сказала Інга, — дати мені спокій. Дайте нам поїсти.
— А ви подумайте, — наполягав той. — Мої друзі вас також запрошують.
Далі мовчати з мого боку було б не логічним.
— Послухайте, — промовив я, — вам же ясно сказали, що не мають бажання з вами спілкуватися. Облиште нас, інакше ми звернемося до адміністрації закладу.
Як на мене, це звучало переконливо. Чомусь здалося, що адміністрація подібного закладу такі питання повинна вирішувати. Він подивився на мене довгим поглядом крізь окуляри і не сказав нічого. Хлопці сиділи ще зо п’ять хвилин, а потім усі разом підвелися і вийшли. Той, що підходив до нас, навмисне перекинув пляшку на своєму столі. Пиво потекло по скатертині.
— У нас будуть нові пригоди, — впевнено сказав я, хоч і такий поворот аж ніяк не був запланований моїми босами, адже мене не попереджали.
— Не думаю, — промовила Інга. — Здається, я їх бачила десь поблизу. Знаєш, зараз вештаються такі, ну, типу байкери. Вже наче й не діти, але дур з голови ще повністю не повиходила. От їхні чотири мотоцикли наче перед очима стоять.
Я з усіма своїми «розвідницькими» навичками не міг пригадати чотири мотоцикли поза всяке бажання. Сидіти у ресторані більше не хотілося.
— Ходімо, — запропонував я. — Не стирчати ж нам тут вічно.
Я простяг їй ключі від «Ниви-Шевроле».
Усе стало зрозуміло одразу по виході з ресторану. Чотири мотоцикли стояли у рядочок метрів за десять позаду нашої машини, а вони курили, посідавши збоку на них.
— Значить так. Ти ідеш перша. Машина на сигналізації. Відкриваєш — і зразу під моїм сидінням монтировка. Даєш її мені. Це у разі, якщо вони зразу кинуться до нас. Якщо ні, то зразу сідаєш на пасажирське місце і вестиму все-таки я.
Вона тільки здивовано глянула на мене. Напевно, з цією жінкою досі так не говорив ніхто.
— Якщо зчепиться бійка, — додав я, — то одразу розганяєшся і тараниш задом усі їхні мотоцикли. Зрозуміла?
— А машина? — тільки й вимовила вона.
— Слухай, що тобі говорять, — просичав я, крокуючи уперед.
Ситуація пішла за першим сценарієм. Вони відліпили свої зади від мотоциклів і рушили на нас. І металеву трубу в руках одного з них я також побачив одразу. Цієї ж миті пискнула сигналом наша машина, розблоковуючи замки, і почулося відкривання дверцят.
— Хлопці, одну хвилину, — підняв я руку вперед у намаганні виграти якусь секунду, аби й собі отримати зброю. — Давайте інакше вирішимо справу…
Але слухати пропозицій вони не хотіли. А я зробив ще крок назустріч, затуляючи собою Інгу та відчинені дверцята «Ниви», щоб вони не зорієнтувалися. Ні, це було чортзна-що. Мої «господарі» не мали б зараз вбивати мене металевими трубами у руках цих ідіотів!
Залізо у відставленій назад руці відчулося вчасно, і хоч я, звісно, волів би, щоб це була не монтировка, а дещо інше, вона зіграла свою роль. Дзенькнуло — і труба, що мала проламати мені голову, відхилилася убік, а я, відбивши удар, рубонув тією ж монтировкою його по обличчі. І моментально заревів мотор «Ниви», яка, скреготнувши шинами, понеслась у шеренгу незвичного вигляду довготілесих мотоциклів. Гуркіт, з яким усе це ввалилось у стіну будинку, справив враження, а я, не чекаючи слів, які мали зірватися з язиків цих байкерів, рубонув по руках найближчого, що тримав ланцюг. А потім ще раз того першого, щоб «відключити» зовсім. От тепер вони спам’ятались остаточно, і я вже не мав можливості вскочити у прочинені Інгою задні дверцята.