Выбрать главу

Мені було шкода її, але сам це зробити я не зміг би попри всяке бажання. Я нагнувся до спинки стільчика і стиснув зуби. Біль від руху леза по шкірі примусив глибоко вдихнути.

— Вколи ще, — попросив я, — той, в Америці явно більше вводив. Давай.

— О, б-блін… кров біжить.

— Не звертай уваги, — сказав я. — Нехай біжить. Коли прямо туди і побільше.

— Руки тремтять…

Тремтів її голос, не тільки руки. А я зціпив зуби, відчуваючи, як стає гаряче. Якщо ми впадемо обоє, що буде далі? Тільки тепер я звернув увагу на склянку зі шнапсом, якого я так і не хильнув для сміливості. Думав, що краще бути зовсім тверезим. Біль у нозі ставав дедалі нестерпнішим. Пекло так, що годі збожеволіти. Я випив майже до дна і запитав:

— Що ти робиш зараз?

Вона вилаялася, зробивши це елегантно, як і все інше. Ніколи не думав, що така брудна лайка у вустах жінки може звучати настільки мило. А у горлянці моїй тепер пекло набагато сильніше, аніж там. Я повернув голову. Інга пхала у рану смужки полотна, відпрасовані праскою до потемніння. До такої стерилізації ми вдалися. І все-таки з-під них просочувало добряче.

— Притисни добре і так тримай, — руки її тремтіла а очі кликали на допомогу.

— Усе нормально, — заспокоїв я. — Може і тобі прийняти?

— Дякую. Я вже якось потім…

Ми мовчали кілька хвилин, а тоді Інга промовила:

— Не знаю… Що далі? Тут нічого не видно… О, Господи…

Вона позадкувала і сіла на край ванни, а потім розляглася якось боком на стільці, що стояв поруч, бурмочучи, що з нею усе гаразд і зараз вона прийде до тями. А мені вже було море по коліно. Вимивши руки шнапсом просто з пляшки, я ліг грудьми на спинку свого стільця, на якому примостився, і знайшов пальцем рану. Від екзотичності вражень перехоплювало подих і забирав жах. З одного боку, відчувати пальцем власне м’ясо, з іншого — не відчувати литки взагалі, вона була, немов дерево. Я порпався там, докладаючи усе більше зусиль. Одного разу там щось попустило і палець наче провалився глибше, але далі він скрізь натикався на щось гладке й еластичне. Болю не було, і я працював від душі, розширяючи місце в усі боки, а от у глибину… Не було там ніяких ріжок чи гострих кутиків. Хоч забийся! Щось текло по нозі, але я намагався не думати про це. Іноді мені здавалося, що там, глибше, за цією перепоною, є щось тверде, але воно все-таки ніяк не було схоже на ту гострокінцеву штуку з рентген-знімка. Зрештою у мене закололо у хребті і я випростався.

Інга сиділа на ванні, тримаючись за голову.

— Глянь, що там, ну будь ласка, — попросив я. — Що я там наколупав?

— Мати рідна… — пробурмотіла вона. — ти її зробив такою великою — на усі боки. А внизу якась біла плівка… І крові багато вже…

— Тягни її, — скомандував я. — Здається, я щось чую ще глибше…

Навіть після шнапсу мені стало страшно. Уявив, що те, що я намацую, — кістка. Що тоді?

— Давай, не телися!

— Уже розтяла, — викрикнула Інга з невластивими їй істеричними нотками у голосі. — Якби то наснилося, гіршого кошмару годі бажати…

А я, наче навіжений, знову поліз пальцем. Щілина не пропускала його і там дійсно було щось тверде. А я ліз глибше й глибше.

— Не можу більше, — стогнала Інга.

Вона роздерлася, ця пліва, і палець провалився ще глибше, від чого сильно запекло і от тоді я відчув… Воно було наче квасолина — гладке, і ніби рухалося, плавало там.

— Тягни, — скомандував я. — Тягни давай, ще трохи.

Мене мутило, а холодний піт крапав з носа і, зчепивши зуби, я намагався не застогнати, інакше їй зовсім стане млосно.

І вона зуміла. Я почув, як ця штука стукнула об підлогу, застелену целофаном, а Інга саморобними серветками намагалася спинити кровотечу.

Воно лежало у калюжі крові — формою схоже на грушку, чорного кольору, щось таке ніби з пластмаси. І хоч з ноги добряче крапало на підлогу, від вигляду цього мені стало легше.

— А тепер зашивай, — сказав я. — З дірою ходити не буду. Ти молодець. Жодна інша жінка не змогла б.

Її залакована зачіска була вже ні на що не схожа. Бліді щоки змокріли, і вона знову відвернулася, примусивши мене просити і надихати її. Звичайна швейна голка валялася у спирті, як і волосінь, яку я використовував для розтяжки перед дверима. А Інга забилась у кут і здригалась усім тілом. Її нудило.

Я дотягся до пляшки із залишками шнапсу і зробив ще пару ковтків, а потім витяг голку, у яку, на щастя, завбачливо була протягнута ця нитка. Проколоти власну шкіру виявилося дуже важко. Вістря ніяк не хотіло залазити в неї. Це був парадокс. Тупим кінцем голки я навіть проколов свій палець, де шкіра, безперечно, грубша, а в ногу вона лізти не бажала!