Махнувши рукою на жіночі нерви, я продовжував цю нелегку справу. Виходило хтозна-що і я кілька разів витягав нитку і шив наново, доки не пристосувався. Хребет від незручного положення болів нестерпно, хотілося плюнути на все і завалитися поруч з Інгою. Я випрямлявся на кілька секунд, потім промокав рану тканиною і продовжував. А от стягнути кінці нитки, використовуючи обидві руки, не зміг би поза всяке бажання. Зробивши ще ковток, я вилив залишки просто в рану й одразу заскавучав не своїм голосом. От тепер і моя притомність попливла хтозна-куди. Здалося, що я падаю разом зі стільцем.
Пам’ять ніколи не поверне мене до тих десяти-п’ятнадцяти хвилин, що настали потім. Я відчув, що мене ведуть до кімнати. Зумів поглянути на ногу і побачив її замотаною, з плямою крові, що просочилася на пов’язці.
— Там… треба забрати… Де вона?
— Хто вона? — перервала мене Інга. — Уже усе зроблено. Вовчику, тільки не впади, я тебе прошу… не підніму ж тебе… усе гаразд.
— Мітка…
— Яка ще мітка?!
Я завалився на диван і заплющив очі. Враження таке, наче просто випив забагато шнапсу — і все. Але наскільки ж огидно це сприймалось… Я не міг знайти собі місця, крутився і стогнав, потім на якийсь час забувся і знову розліпив очі. Інга сиділа у кріслі поруч. Напевно, вона вже усе поприбирала. Що ми наробили… Як довго я буду калікою, і чи вони здогадаються про все. А ця штука? Куди вона її поділа?
Лише тепер я зауважив, що стискаю її у руці. Маленьку тверду капсулу чорного кольору. Ото вже дійсно чорна мітка…
Я затулив руками обличчя, щоб світло нічника не било в очі, та воно однаково пробивалося крізь пальці. Кімната крутилася, оберталася навколо мене. У голові гуло. Зараз настане повне забуття. Швидше б…
Але замість чорного провалу я побачив золотистий колір степу і хвилі, що котяться по травах. А потім іржання коней…
Вони зупинилися одночасно, коли, зайняті одне одним, все-таки побачили вершників, котрі оточили їх, почули тупотіння кінських копит. І Андруш одразу упізнав буджацьких татар — буджаків. Цим степовим розбійникам завжди було однаково: що султан, що гетьман… Напівзвірі, які не знали жалю та пощади. І наче по команді нещодавні вороги притислися спинами одне до одного, виставивши вперед зброю, а вершники кружляли навколо них. У всіх за спинами висіли луки, і пізно було шкодувати про залишені далеко позаду пістолі. Обом, що змагалися за право посадити на свого коня цю жінку, сутичка не давала жодного шансу, і все-таки вони стояли, відчуваючи спинами одне одного, а очима численних ворогів. Та от над’їхав ще один — дев’ятий. Він сміявся, викрикуючи щось по-своєму. Через сідло у нього лежала панна.
Тубілай відштовхнувся спиною від пораненого ворога і зробив два кроки уперед, застромлюючи ятаган у землю.
— Клятий бусурмане… — тільки й встиг розпачливо промовити Підкова.
— Я, Тубілай-ага, начальник корпусу яничарів великого Сулейман…
Один з вершників, який налетів іззаду, вдарив його протилежним кінцем нагайки по голові і хоч не зовсім добре влучив, яничар-ага зігнувся, осідаючи у витоптану траву. А от Підкова встиг схопити пораненою рукою аркан, накинутий йому на шию, і до того, як його кинули на землю, перетяв його, махнувши шаблею. Блиснув гострий булат у променях заходу сонця. Кінське іржання пролунало близько над головою і перед тим, як козацька шабля встигла здійнятись удруге, його збили конем, і копита спороли степ, перечепившись об його плечі. А потім усе потонуло в чорному мареві…
Пилюка накрила усе, і жоден з них не чув, як кричала Марія, коли під тупіт копит і дикі вигуки жадібні та нетерплячі руки хапали її тіло. І жоден з трьох полонених не уявляв, що станеться далі. Сонце торкнулося жовто-червоним краєм жорсткої трави, а безмежний буджацький степ сховав групу вершників зі здобиччю, які прямували до Кизикермена.
Ва-банк
Це було важке питання. Інга сиділа, сперши голову на руки, і дивилася в одну точку. Подібні речі нелегко вирішувати навіть таким, як вона.
— Не знаю, — зрештою вимовила Інга. — Я не знаю, як мені бути. Те, що ти пропонуєш… наважитися… Мізки закипають…
Хитання її голови означало розгубленість.
— Ну, у мене тепер лише один вихід, — я зібрався з думками. — Будь-якої хвилини мені можуть наказати повернутися. Цієї штуки у мені вже немає. Щойно потраплю туди — вони це знатимуть. Тоді кінець. Або вставлять нову і прощавай надія вирватися. Мені потрібно робити це вже. Зараз або ніколи.