Упаковка за вищим розрядом
Перше, що я побачив, — джгут, який стискав мою руку вище ліктя, і шприц у вені. Той, хто робив ін’єкцію, ковзнув поглядом по моєму обличчі і кивнув іншому. З мене вже стягали штани і фіксували ноги у якихось пристроях. Я бачив це поступово, дедалі більше усвідомлюючи, що відбувається, і, схоже, починав відчувати ноги. А потім зрозумів, що дихаю сам.
Інга лежала поруч, зафіксована так само, у самій білизні, а на її обличчя періодично накладали маску, від якої тяглися шланги до балона. Голова її вже рухалася, і вона час від часу намагалася звільнитися від цієї маски. Потім її тіло напружилось, але видертися з цих лещат годі було й думати.
Він поляскав її по щоках, відняв маску і промовив чітко та повільно:
— Лежіть спокійно! Вам не зроблять нічого поганого. Лежіть спокійно, тоді скоро вас відв’яжуть.
Вона дихала глибоко та шумно.
Їх було багато. Думки мої ще плутались і я ніяк не міг порахувати цих людей, які перевіряли мій одяг і чіпляли якісь дроти на тіло Інги. З неї зняли і бюстгальтер, а на груди приліпили якусь гумову штуку. Запрацював апарат, що був у шкіряному чемоданчику. Їхні рухи були чіткі й відпрацьовані. Мова — скупа. Напевно, винен був мій слух, який ще не повністю увімкнувся, але здавалося, що вони говорять наче ляльки або роботи.
Шприца у моїй вені вже не було. А Інгу обдивилися кругом, обмацали і почали вдягати. У них не було жодного чоловічого інтересу до її гарного тіла, ці люди лише робили якусь свою диявольську роботу. А потім усе те саме проробляли зі мною. Розмотали й пов’язку, заглянувши до не повністю загоєної рани. А тоді були ті ж самі дроти й апарат. І ті ж самі слова:
— Не бійтеся, вам не зроблять нічого поганого.
У це я не вірив.
Тіло поступово поверталося до мене, але як повільно! Принаймні минув жах, що я можу задихнутись і закам’яніти так навічно. Мене також почали вдягати. Це були сірі просторі штани і такий самий светр. Лише зараз я зауважив, що Інга вдягнута у таке саме. Дали й нове взуття — якісь чорні м’які пінетки на гумках, без шнурівок.
Стіни і підлога заходили, очевидно, машина рушила. Погляд Інги на секунду зупинився на мені. Що міг я їй сказати очима? «Казав я тобі»… І що? І нічого… У нас був якийсь шанс, але скористатися ним ми не змогли. Тепер пізно.
Хитання стін і м’яке гудіння двигуна. І думка одна й та сама: «Що далі… Що далі… Що далі…».
Вони підняли настояка якийсь велетенський ящик, що лежав, як виявилося, дверцятами донизу, і відчинили їх. Там було два сидіння — одне навпроти одного, що робило цей ящик з невідомого матеріалу схожим на кабіну. Інгу повели першою, міцно тримаючи за руки. Її посадили на одне сидіння і зафіксували руки ланцюжками з браслетами. Коли клацнули мої браслети, дверцята зачинилися. А звуки, що глухо та далеко лунали з фури, свідчили про те, що нас закладають якимись ящиками. Власне, ящики вони почали підтягати ще коли ми були там. Нас пакували за вищим розрядом.
Інга мовчки дивилася кудись повз мене, наче у безтямі. А я… У мене нічого не боліло. Я не почувався хворим і міг рухатися і напружувати м’язи та думки. Та все ж був не в своїй тарілці. Машина зупинилася на якійсь час, а потім рушила знову.
Куди? Де ця остання точка нашого шляху?
Буджаки голосно перемовлялися, не турбуючись про безпеку. Вони скакали два дні, і тут, за межами козацьких вольностей, могли не боятися, що їх наздоженуть. Татари смажили на вогні м’ясо, яке возили під сідлами коней, щось варили і голосно сперечалися. Тубілай розумів їхню мову і знав, що вже другу добу іде суперечка про дівчину. П’ятеро буджаків вважали полонянку неабияким скарбом, цінним ясиром і прагнули везти її в орду, щоб потім вигідно продати у Кафі. Там би знайшлося чимало охочих насипати золота за таку жінку. Ще четверо погоджувалися на продаж, але спочатку хотіли з нею розважитися, навіть розуміючи, що від їхньої нестриманості суттєво упаде ціна товару. Іноді суперечка ставала такою запеклою, що Підкові здавалося — вони ось-ось почнуть битися, та сотник лише не розумів чому. А що з того, як руки і ноги зв’язані, заламані…