— А щоб ти нікуди не подівся, поки мене знайдуть!
— А з тобою навіщо змусили знайомитися? Чого було не хапнути нас поодинці і так само не завезти у цій фурі куди потрібно? А мені навіщо спеціальні знання і навички? Навіщо я третій місяць всяку херню вивчаю? Це що, впливає на властивості донорського органа?
Але в неї і на це, очевидно, була відповідь. Тільки я не дав сказати. Просто мені набридли розмови про те, як мою печінку вирізатимуть у підпільній операційній.
— Знаєш, — заявив я зі зла, щойно Інга розкрила рота, аби відповісти, і навіть не думаючи, чи існує насправді така ймовірність, — у мене інша версія того, що відбувається. І вона значно краще вкладається у факти, що ми маємо. Нас везуть, щоб ми їм зробили дитину. З якоїсь причини їм потрібна дитина від таких людей, щоб обоє були здоровими і при цьому отакими «дзеркальними» аномалами. Для цього нас познайомили, побачили, що у нас гарно виходить… Тож нас чекає приємне дозвілля. Скоро нам дадуть багато вітамінізованої їжі і м’яке ліжко.
— Н-да… — з докором похитала вона головою. — Я розумію. Цей варіант тебе б влаштував значно більше. А я мала б виношувати, потім народити, а потім віддати дитину. Звичайний чоловічий підхід. І все нашими руками. А ти дивуєшся — як так, стільки мужиків, а нормального знайти неможливо.
— Гаразд, — зітхнув я. — Давай про таке взагалі не будемо. Бо у подібних фантазіях можна зайти так далеко, що збожеволіємо швидше ніж доїдемо. А нам ще знадобиться і глузд, і витримка. Ніж отаке слухати, я б краще вже про мрії розповідав. Усе ж приємніше.
Інга заплющила очі і сиділа так довго. І за цим зовнішнім спокоєм і незворушністю, за здатністю прагматично обговорювати подібні речі я все-таки бачив натягнуті до межі можливого нерви. Є сильні жінки, але і в них своя межа. І коли вже у них рветься — наслідки незрівнянно важчі, аніж у тих, хто рюмсає з першого-ліпшого приводу. Я не хотів, щоб у неї порвалося. Просто не зміг би дивитися на це.
Вона розплющила очі і промовила:
— Гаразд. Розкажи, будь ласка. Я хочу знати.
Мрії про Марію
— Ти правий, — сказала Інга. — Не варто себе зайве накручувати, але драпати звідси потрібно при першій же можливості. Навіть якщо з ризиком для себе. Тоді твої мрії колись справдяться. То про що вони?
— Нічого особливого, — я перевів подих після цієї перепалки і посміхнувся не конче весело. — Так… мрії про Марію.
— Це що, — вона здивовано скинула бровами, — кохання мається на увазі?
— Та ні. Мається на увазі кіно.
— Що означає «кіно»? — не зрозуміла Інга.
— Просто. Зняти фільм — ось моя мрія. Та, що ніколи не справдиться.
— Чому? — запитала Інга. — Чому ти так упевнений?
Мені довелося розповісти їй про те, що в нашій країні кіно як такого взагалі немає, що справа ця потребує чималих грошей, налагодженої індустрії і таке інше. Якщо ж брати до уваги, яке саме кіно крутиться у моїй голові вже не один рік, то надій на це взагалі жодних.
Інга слухала з інтересом і мовчала, а я відчув, як заспокоююся, як відходять кудись убік важкі та невтішні думки. Зняти кіно, в якому головну роль гратимеш сам… Це дійсно була мрія. Справжня. Велика. Досі про неї я нікому й ніколи не розповідав. Це було моє, внутрішнє, і якби не трагізм нашої ситуації, навряд чи я б спромігся поділитися нею з жінкою, навіть настільки блискучою, хоч якого б героя вона у мені бачила. Зараз усе було інакше. Що, як я мрію востаннє?
— Не знаю… Напевно, все-таки тобі варто позаздрити, — задумливо промовила Інга. — Навіть якщо тобі за все життя не вдасться її здійснити. Я раніше ніколи такого не розуміла. Я прагматична людина… Але… От зараз ти їдеш і думаєш про неї. І напевно, тобі легше дивитися у майбутнє, хоч яким би воно було.
— Навряд чи, — не згодився я. — Мені, навпаки, важче. Порівняно з іншою людиною у мене в плані «є що втрачати» — на одне більше. І якщо… Словом, разом із життям у мене заберуть і цю мрію. А вона… можливо, вартує більше ніж усе моє нікчемне життя. Що воно є? Ні дому, ні сім’ї, ні друзів… нічого. Лише тиняюся по світі. Якби не було ще її, можна було б вважати себе просто сміттям — так, чисто наодинці з собою.
— Ну, це, я гадаю, ти перебільшуєш, — сказала Інга. — А знаєш, я дуже люблю кіно. Гарне кіно. Звісно, не дивлюся увесь цей примітивний мотлох, який крутять щодня. Але коли випадає вільна година, стараюся знайти щось гарне. Знаєш, як правило, я дивлюся фільм перших десять хвилин і мені усе стає зрозуміло — варто чи не варто. Потім або дивлюся до кінця, або вимикаю. А з чого починається твоє кіно? Зроби так, щоб я побачила оцих перших десять хвилин. Можеш?