Такої цікавості я від неї не чекав. Тому й замислився. А потім відповів:
— Можу, звісно. Хоча… Початок — річ, яку десять разів можна змінити. Проте останнім часом я уявляю його переважно однаково.
Її очі дивилися на мене, підштовхуючи увімкнути оту «кнопку», після якої на екрані заблимає і під інтригуючу музику з’являться титри:
На якусь мить настала тиша і на екрані з’явилася панорама містечка з зеленими садами, що обгортали старовинну ратушу і базарну площу, на якій веселився люд. Грали музики, танцювали дівчата у вишитих сорочках, довкола все вирувало. Гуділа корчма, а пишна сердита жінка товкла чим попадеться чоловіка, який вже ледве тримався на ногах. Босі та веселі бігли діти з патиками замість шабель. І по усьому цьому пливли титри з іменами відомих кіноакторів.
А за церквою на площі дзвеніли справжні шаблі. Кремезний, роздягнутий до пояса козак тримав рівновагу на грубому стовбурі, кинутому з опори на опору на висоті людського зросту. Крива шабля у його руці виблискувала на сонці і виписувала кола. Супротивник його був менший, але спритний. Він намагався підсісти і, відбивши удар лицаря-красеня, скинути його вниз. А натовп кричав, розпалюючись усе більше від видовища двобою. Нарешті запорожець підскочив, пропускаючи попід чобітьми клинок меншого і від душі вгрів його згори своєю важкою зброєю. Удар вийшов плазом, але й цього вистачило, щоб невдаха розпростерся під стовбуром у пилюці. Переможець підняв обидві руки.
— Чорти б його розпротуди… — вилаявся Чуб — старий полковник. — Зараз я сам візьму шаблюку і нехай краще моя сива голова покотиться по пилюці, аніж дивитися на таке!
Його заспокоювали обидва небожі, один з яких уже встиг вивалятися під стовбуром і тепер кульгав з не вдоволеним виглядом.
— Ну що, Чубе? — кричав Самійло — кошовий запорожців, котрі стояли тепер у містечку. — Де ваші гетьманські молодці? То чиї золоті будуть? Ну? Тягни горілку, старий скнаро! І красуня твоя нехай наливає усім моїм хлопцям, як було обіцяно!
Обоє — і запорозький кошовий, і гетьманський полковник — вже були добряче напідпитку і зупинити забаву, яка загрожувала перерости у бійку, було важко. Гетьманські козаки обирали останнього, хто мав би нарешті втерти носа заривистим запорожцям.
— Шкода… — кидаючи спересердя шапкою у траву, промовив молодий запорозький сотник Андруш Підкова. — Шкода, їй-бо що не служу я гетьману. Був би там.
— А Чуб зараз чорта з дияволом на службу візьме, аби Вараву звідти скинути і у пилюці виваляти, — загиготів Клим Думка, котрий стояв поруч. — Іди, спробуй. Тільки Варава тобі дасть такої прочуханки, що потім і гетьманської служби не втягнеш, не те що на Січі!
А в центрі натовпу знову задзвеніли шаблі. Останній вояк з боку козаків насідав завзято, але запорожець тримався міцно. Його оселедець, закладений за вухо, вибився і тепер мотиляв перед очима, проте це йому зовсім не заважало.
— Ну!!! Товчи його! Рубай!!! — Чубове обличчя бралося багрянцем. Червоніло й розпалювалося усе навколо. Гетьманські козаки кричали, підбадьорюючи товариша по зброї, запорожці свистіли й гукали так, що закладало вуха.
А обранець полковника вже присів під потужними ударами Варави і той зрештою просто пхнув його чоботом під загальний сміх.
— Ну! — кричав кошовий. — Давай, старий скнаро, ще діжу горілки зверху і ще двадцять золотих. І нехай твоя красуня-доня поцілує переможця.
І став тоді ще трьох!
Ці викрики викликали загальне вдоволення. А старий полковник уже розштовхував небожів і синів, намагаючись витягти з піхов і свою шаблю. Запорожці реготали, а наближені марно переконували Чуба віддати золото й оковиту, аби уникнути гіршого. А бійка вже загрожувала здійнятися у самому гетьманському таборі, та найбільш миролюбним удалося схилити полковника до мирного вирішення конфлікту. Побачивши це, Самійло видерся на колоду поруч з Варавою і загорлав:
— Ну! Що, немає більше хлопців-молодців? Що, ніхто не хоче? То нехай дідько вам у пельки начхає! Ну, хоч хтось!
Той, хто вийшов з натовпу, взагалі не мав при собі зброї. Він мовчки підійшов під самий стовбур, вклонився кошовому і показав на колоду. Запанувала тиша.
— Хто ти, чоловіче? Язика проковтнув, чи що? — запитав згори Самійло.
— Не говорить він, — промовив згорблений каліка без руки, який вештався поруч із незнайомцем. — Був у турецькому полоні, язика йому вирвали. Хоче з вашим лицарем силою помірятись, як дозволяєте…