Устромивши до піхов знайдений у буджацькому возі ятаган, Тубілай схилився над пораненим сотником.
— Скоро ти помреш, невірний, — він промовив це тихо і впевнено, без тіні вдоволення чи навпаки жалю. Просто повідомляв тому, хто щойно бився пліч-о-пліч з ним, що має статися невдовзі.
— Знаю, — відповів Підкова.
— Ти врятував мені життя, невірний, — продовжував Тубілай. — Тому поплатився своїм. Яке твоє останнє бажання? Скажи, чого ти хочеш?
Андруш підняв на нього очі і так само тихо промовив:
— Відвези… панну… додому…
— Ні, — твердо сказав яничар-ага. — Ця жінка належить моєму повелителю, великому султану Сулейману-паші. Цього я не можу для тебе зробити.
— Вона не належить нікому, — заперечив Андруш. — Ти прийшов у чужі землі і взяв її, наче злодій…
— Усі землі — володіння всемогутнього Аллаха, — відповів Тубілай. — А мій повелитель — його намісник на землі. Отож усе належить йому.
— Ти обусурманився, брате… забув чия кров у тобі тече. Забув Бога…
— Ти просиш те, чого не можна зробити, — перервав його Тубілай.
— Не можна зняти з неба місяць… — ще тихіше промовив Підкова. — І сонце загасити не можна… а панну можна посадити у сідло і… Ти не дотримав обіцянки… Отже, невірний все-таки не я… Ти — невірний…
Голова козацького сотника похилилася ще нижче.
Тубілай підвівся, випрямляючи спину.
— Ти хоробрий воїн, — сказав яничар-ага. — Я можу зробити тобі милість, — рука його обхопила різьблений, з камінням ефес ятагана.
— Не потрібно… — не дивлячись на нього, відповів Андруш. — Не варто шаблю тупити. Ще згодиться…
Тубілай нахилився до Марії, беручи її за плечі.
— Ні! — заволала дівчина. — Залиш мене тут! Пусти! Пусти…
Вона знову почала видиратися і тут почула тихо промовлені сотником слова:
— Їдь з ним, дівчино… тепер інакше не вийде… там будеш як королева… тут зганьблять тебе… скоро повернуться… бережи тебе Боже… бережи її, невірний…
На стоянці буджаків залишилося тільки троє коней. У небі кружляли шуліки. Диск сонця над обрієм уже став сліпучо-яскравим, але очі козацького сотника дивилися на нього, не відриваючись. Тому що бачити вже не могли.
Непрохані гості
Коли людину припинають наручниками, попередньо отруївши їдким газом, від якого мізки стають «а ля ваш», а потім везуть невідомо куди, здається, мусиш бути щасливим від будь-яких змін. Тим паче, коли за кілька годин після цього вдається сісти у м’яке крісло без наручників. Саме у такому кріслі сидів тепер я і навіть тримав у руках другу пляшку кока-коли. А розум вперто сверлила одна думка — зовсім протилежна.
Інга всілася чимближче до мене, навіть підсунула крісло. Вона також боялася нашого рятівника. І що вже було казати про Івана, нашого земляка, якого на п’ятому році перебування у Штатах спіткала така прикра несподіванка! Та він тримався чи не найкраще з нас. Відчувалося, що цей не надто показний чоловік уміє давати собі раду у різних ситуаціях. Його витримка взагалі дивувала.
— Ваню, — якомога спокійніше сказав я. — Ми не з ним. І зробити тобі щось погане не дамо…
Наш «рятівник» підвівся і пістолет з’явився у його руці. Автоматично підвівся і я. Кого-кого, а мене він не має продірявити, бо для чого ж було витягати з літака? Інга зблідла.
— Зараз ти посидиш окремо, — промовив він до Івана, — а ми поговоримо.
Рука з пістолетом зробила запрошуючий жест. Це означало, що мені також належало йти. Хоча, гадаю, і він також розумів, що ми не накиваємо п’ятами. Куди нам, остаточно зацькованим невідомо ким, ще й у чужій країні!
У квартирі-офісі Джорджа Мелоуна, яку він оглянув одразу, знайшлося для цього ідеальне приміщення — лабораторія для проявлення знімків. Майже порожня, без вікон, з металевою трубою водопостачання. На ній і заклацнулися браслети, а ми повернулися до кімнати.
— Тепер може поясните нам, що усе це означає? — висловила побажання Інга.
— Ви праві, нам треба якось порозумітися, — промовив він, ховаючи зброю. — Адже ми маємо бути союзниками, інакше… Я ще якось видряпаюся, а ви уявіть, що вас чекає.
— Якраз цього ми не уявляємо, — сказав я.
— І ви б хоч сказали, як до вас звертатися, — додала Інга.
— Як забажаєте, — з руху, зробленому плечима, було видно, що йому дійсно однаково. — Назвіть як хочете, тільки не забудьте потім. Давайте, я буду Марком Колінзом.
— Ви американець?
— Якщо вже ми тут, краще бути американцем.
— І що ви, Марку, збираєтеся робити далі? — звісно, ну хто як не Інга мала брати ініціативу у діловій розмові.