— Далі ми повинні тут загубитися. Вас шукають серйозні структури. І до їхніх рук вам краще більше не потрапляти.
— Які це структури? — запитала вона.
— Це… — той, кого тепер належало називати Марком Колінзом, на мить замислився. — Скажімо так, спеціальний відділ їхньої розвідки, яка зветься ЦРУ, ви чули, напевно.
— А на хріна ми їм? — не витримав я.
— Скажімо так, для дослідження.
— Тобто…
— Тобто після цих досліджень від вас навряд чи щось залишиться.
Я слухав ці лаконічні фрази і все холонуло всередині. І це, звісно, заважало повною мірою зрозуміти його. Іноді мені взагалі ставало млосно. Я підвівся і, пройшовши по кімнаті, сперся на підвіконня. Марк сидів спокійно, лише провів мене поглядом. Відчинивши кілька дверцят у різних шафах, я таки знайшов бар. Очевидно, лікар Мелоун рідко вживав алкоголь, оскільки дві пляшки віскі і ще якась мура були закорковані. Нервово здерши етикетку, я почав витягати пробку.
— Не варто, — похитав головою Марк.
— Я не збираюсь напиватися. Просто важко від усього цього. Допінг, розумієш? — і глянувши на нього майже по-ворожому, перехилив пляшку.
Те, що він мені дозволив, усе-таки допомогло. А потім він відібрав пляшку і вказав на крісло.
— І за те дякую, — промовив я. — А тепер скажи, на біса воно їм?
— Ви становите для них інтерес, тобто ваша аномалія.
— А конкретно? — вчепилася Інга. — І чому ми?
— Ну, чому ж тільки ви… не тільки.
— А хто ще? — не вгавала Інга. — Наче не чути було, щоб такі люди регулярно пропадали. А їх і в Штатах вистачає. Один на триста тисяч. Знаєте скільки це для багатомільйонної країни? Чому саме ми? Кажіть! Ви ж знаєте…
— А яка твоя роль у цьому? — запитав я. — Ти з якої служби?
— Я сам по собі. Поки що.
— І ото рятуєш нас по доброті душевній?
— Та ні, не зовсім.
Він знову думав лише якусь мить, а потім почав… роздягатися.
— Це що, чоловічий стриптиз? — пробурмотів я.
Йому, цьому Маркові, було що показати: грудна клітка просто-таки залізна, треновані м’язи. Роздягнувся лише до пояса і тоді зробив запрошуючий жест.
— Не хочу бути марнослівним. Послухайте, де у мене серце.
Але ми сиділи і не ворушилися.
— Прошу дуже!
— Послухай, — запросив я Інгу. — В принципі, ми маємо це знати напевно.
— Чому я? — знизала плечима вона.
— Тому що я чоловік і мені не надто приємно до нього притулятися.
— А мені що, має бути приємно?!
— Я чекаю, — нагадав Марк.
Вона підвелась і, нахилившись, притулилася до його грудей кілька разів і з різних боків, а потім розвела руками:
— Це правда.
І тоді я, зітхнувши, особисто повторив обстеження, скривившись при цьому. Він не брехав. А Марк, одягнувши светр, узяв з полиці першу-ліпшу книжку і погортав її лівою рукою. Потім налив у кружку кока-коли і розмішав ложкою, а тоді, взявши листок і ручку, написав знову ж таки лівою рукою: «Я дійсно бажаю допомогти вам. Але для цього нам належить діяти узгоджено. Ви маєте вірити мені і слухатись. Лише так у нас буде шанс». Нижче він поставив підпис.
— Як бачите, я повністю дзеркальна людина.
— Ну, на рахунок слухатись… — задумливо промовила Інга. — Тут у нас може не бути вибору. А от вірити… Для цього з вашого боку потрібні якісь переконливіші аргументи. Ви так і не пояснили нам, що конкретно все це означає. Для чого ми їм, як потрапили ви самі у цю історію, як дізналися про нас. Що вас з ними пов’язує…
— Ти не проста людина, — додав я. — Завалити купу цеерушників, отак запросто… Ти якось вистежив їх, був у курсі справ, що вони нас везуть. Зрештою, ти мусив проходити спеціальну підготовку більш ніж серйозно. Ти з кимось пов’язаний і мусиш на когось працювати. І зараз вішаєш нам «локшину», а хочеш, щоб тобі вірили. Як можна вірити?
— Я вас урятував.
— Не знати для чого, — вставила Інга. — Не знати, що у вас на меті. Може нас чекає щось ще гірше.
— Людина не може знати напевно, що на неї чекає, — знизав плечима Марк. — Здатна лише припускати. А припущення базуються на аналізі подій та фактів. На ґрунті подій, пов’язаних зі мною, у порівнянні з попередніми ваші припущення не мали б бути поганими.
Як хотілося мені запитати його зараз про людей, які упродовж останніх кількох місяців «наклали лапу» на мене і були фактично моїми господарями!
Я відчував, що Марк знає, хто вони такі. Проте міг і не знати. Взагалі не знати про мої останні пригоди. І тоді навряд чи вартувало передчасно розкривати усі карти.
— А ви до якої розвідки належите? — в’їдливо запитала Інга.